Він вийшов з полону худий, як тінь, і майже рік не міг заходити в супермаркет, а потім відкрив кав’ярню: історія морпіха “Луки”, яка розриває душу й змушує вірити.
Владислав Лук’янчук (“Лука”) – морпіх із Миколаєва. У 19 років пішов на строкову службу.
24 лютого 2022-го зустрів війну на кордоні з Кримом – побачив російські колони й потрапив під “Гради” та касетні снаряди. Їх оточили, сили були нерівні, далі був полон.
Спочатку Крим, потім літаком до Курської області, а через три місяці – Рязанська колонія.
Там полонених проганяли крізь стрій спецпризначенців, які били всім, що попадало під руку.
Електрошокери були головним “інструментом спілкування” – на спині Влада досі є сліди.
Його били струмом, поки він множив величезні числа або розповідав алфавіт. Відповідь не мала значення – били завжди.
У травні 2024-го його повезли на обмін – але в останній момент залишили. Повернули назад. Півтори години “прийомки” – побиття до втрати свідомості. Обміняли тільки через місяць, 25 червня.
На українській землі його чекали мама й дружина. Він вийшов із футболкою, що бовталася на 55-кілограмовому тілі. Запалі очі, але живий.
Адаптація тривала майже рік.
Кожен похід у супермаркет для нього ціле випробування. Скупчення людей тригерить думки про обстріли. Він ходить з одним навушником – щоб відволіктися від людей, але чути все навколо.
Коло цивільних друзів звузилося – для них війна це ціни й світло, для нього – тортури й смерть. У квартирі, де виріс, тепер важко бути самому – тривога не відпускає.
Через рік Влад відкрив із дружиною кав’ярню “Пліткарня”. Там варять авторську каву “Медова лаванда”, практикують “підвішену каву” для військових, а на дошці пишуть побажання захисникам.
У центрі – прапор України з підписами побратимів, який йому дали на обміні. І колекція шевронів.
Навіть на роботі полон його не відпускає: кожні 30 секунд він дивиться на двері. Там, в колонії, відчинення дверей завжди означало біду. Цей рефлекс залишився надовго.
Але Влад вірить – він подолає це.
І на запитання, чи шкодує про втрачені роки, відповідає:
“Полон – це не недолік. Це досвід. Він зробив мене тим, ким я є. Я ні про що не шкодую”…
Автор допису: Bairak Oleh
