Регіональне управління Сил територіальної оборони “Південь” ЗС України розповідає про шлях воїна: від вчителя до офіцера.
Кожний має свій шлях та свою історію. Руслан Анатолійович — один із тих українців, хто відчув наближення повномасштабної війни ще задовго до першого вибуху.
У минулому він — вчитель історії. У мирні роки навчав дітей, пояснював, чому важливо пам’ятати минуле. Свого часу чоловік вирушив на заробітки до Чехії. Там, за тисячі кілометрів від дому, він не випускав з поля зору українські новини.
— Я уважно читав, аналізував. І бачив, до чого все йде. Повномасштабна війна була лише питанням часу, — згадує він.
У січні 2022 року Руслан приймає рішення повернутися додому. Не тому, що втомився, а щоб бути готовим. Коли почалося вторгнення, у військкоматах брали передусім тих, хто вже мав бойовий досвід. Але і для Руслана знайшлося місце — у 123-й окремій бригаді територіальної оборони. Там він отримав кулемет і одразу в перший бій у Вознесенську.
— Я вчився буквально на ходу. Добре, що були хлопці з досвідом — вони підказували, пояснювали, не кидали, — каже Руслан.
Згодом — Херсонщина, де звідусіль лунали звуки дронів і артилерії, а кожен крок під загрозою вибуху.
Читайте також: Єдина зона роумінгу: Україна зробила крок до мобільного зв’язку у ЄС без доплат.
— Я навчився розрізняти звуки — де міна, де танк, де артилерія. Навчився обходити пастки, вираховувати, коли краще сховатися, а коли — йти вперед. Страшно, але звикаєш, — зізнається чоловік.
Пройшовши цей шлях, у 2024 році Руслан отримав первинне офіцерське звання.
— Коли ти солдат, просто виконуєш завдання. Але офіцер — це вибір. Це рішення. Це накази. І найважче — не виконувати самому, а відправляти інших. Казати: «Йди». А в голові лише одне: «Краще б я сам…», – розповідає «Вчитель».
Родина Руслана Анатолійовича відмовилася залишати країну без батька.
— Після того, як ми відкинули ворога з Миколаївщини, я дуже просив своїх дівчат виїхати. Але вони твердо відмовились. Дружина, теж вчитель, продовжує працювати. А донька, моя гордість, уже закінчила школу й навчається далі.
У кожного на війні своя роль. Хтось на передовій, а хтось у тилу. Історія Руслана Анатолійовича — це не лише не про звання, і не про страх. Вона — про відповідальність, про вибір бути на своєму місці у потрібний час.
Група комунікацій Регіональне управління Сил територіальної оборони “Південь” ЗС України
