Перші два роки життя в таборі Віра Лотар вмирала. Валяла ліс і прощалася з життям. Ні в чому не винна, вона відбувала багато років у таборах ГУЛАГу.
Вона народилася на початку двадцятого століття в Італії, зростала в любові та достатку. Батьки приділяли значну увагу музичному вихованню дівчинки. Віра Лотар — молода талановита піаністка, яка підкорила концертні зали різних країн Європи. Її чекало успішне життя, в якому музиці відводилося головне місце.
Вона була красивою, заможною, щасливою, і до неї прийшло справжнє кохання. Віра вийшла заміж за російського емігранта Володимира Шевченка, який багато років мріяв повернутися на батьківщину.
У 1939 році вся родина разом із дітьми Володимира Шевченка від першого шлюбу повернулася на батьківщину — до Радянської Росії. Жодні побутові труднощі — маленька кімната в комуналці, безгрошів’я — їх не лякали. Віра мріяла лише про одне — розпочати концертну діяльність. Її прийняли солісткою Ленінградської філармонії.
У 1941 році спершу заарештували чоловіка, а згодом і її. Слідчий на допитах прикладом пістолета методично ламав пальці Віри. Вони так і зрослися покаліченими.
У таборі вона дізналася про смерть чоловіка. А потім сказала собі: “Не померла — значить, треба жити. Умри або Будь!”
Десять років вона не бачила рояля. Спершу ночами грала на столі, на уявній клавіатурі, розбиваючи пальці до крові. Згодом їй допомогли намалювати й вирізати клавіатуру на нарах. Кожну вільну хвилину вона беззвучно грала Баха, Бетховена, Шопена.
Жінки в бараці були вражені її відданістю музиці й запевняли, що чують її, хоча просто стежили за її пальцями та обличчям.
І вона змогла. Вижила і, звільнившись із табору через десять років, вражала слухачів своєю віртуозною грою на роялі.
