Дівчинка із Миколаєва за рік «на карантині» написала чотири дитячі книги та завершує роботу над повістю.
Книги вийшли друком у видавництвах «Друкарня «Рута», «7БЦ». У кожній – багато цікавих ілюстрацій, художніх та графічних малюнків.
Ангеліні Якименко 11 років. Вона перейшла до шостого класу гімназії № 2 м. Миколаєва. Крім таланту до художнього слова, у юної письменниці чимало інших нахилів та здібностей. З малих років дівчинка відвідує художню студію, тому самостійно ілюструє усі свої літературні твори.
Мама Гелі – кандидат педагогічних наук, викладач англійської мови Поліна Якименко поділилась, що доня почала писати, як тільки вивчила азбуку. Це були коротенькі художні замальовочки, казки, оповідання, – у яких по-дитячому проникливо переказувались усілякі вигадані історії з життя тварин, птахів, космічних істот, які тайком прилітають до людей у гості. Власне, це пустотливі веселі пригоди, які відбуваються в уяві практично кожної дитини.
Коли бабуся юної письменниці – професор Світлана Іванівна Якименко подарувала мені її книги, я була приємно вражена: так захоплююче писати для дітей може лише дитина!
По-дитячому цікаво, дивакувате, пристрасно! З’явилось велике бажання познайомитись ближче з талановитою дитиною. І оскільки зараз канікули, у дітей необмежена кількість віільного часу, Геля охоче погодилась на мою пропозицію дати перше у своєму житті інтерв’ю.
Усміхнена, привітна, відкрита дівчинка, з якою я зустрілась уперше, справила дуже тепле враження. Це була невимушена бесіда на природі, у нашому прибережному парку на Намиві.
– Коли я вперше почала писати оповідання?
Геля вдумливо зазирнула мені в очі, повторивши почуте запитання.
– Вперше це почалось давно, але це було не зовсім серйозно. А ось вже 2 роки тому, коли навчалась у третьому класі, щось наче стукнуло у мені, і я почала писати мало не щодня.
Першим моїм твором була повість для таких дітей, як я. До речі, вона ще не опублікована. Над нею ще працюю, хоча вже майже на фініші. Можливо, ви думаєте, дивно воно якось виходить, вже видала чотири книги, а найпершу ще не завершила. Отак у мене виходить, що одночасно я працюю над кількома сюжетами. Першу повість можна було б вже й видати, але щоразу, як перечитую – щось змінюю, доопрацьовую…
Книгу, яка була видана першою, – «Дневник Дины Вишневской» – юна письменниця написала російською мовою, наступні – пише українською.
– Це була субота. Я дуже добре пам’ятаю. Цю книжку я написала безперервно за 7 годин, – ділиться зі мною моя юна співбесідниця. – Це була величезна хвиля натхнення, і я не могла відірватись від планшета, поки не завершила останній рядок. Спочатку я написала першу фразу, яка декілька днів чомусь крутилась, крутилась у моїй голові… А тоді як пішло-поїхало: рядок за рядком, події за подіями, поки в останньому реченні не поставила крапку.
Мені звідкись прийшла думка, що я повинна це написати. Образ Діни мені навіяли особисті обставини. Діна чимось схожа на мене… Я тоді дуже втомилась від усього: музична школа, танці, малювання, звичайна школа.. І захотілось, щоб ці суворі дні чимось розбавити. Принаймні, в уяві…
Уривок перших рядків книги:
«Привет, я Дина. Обыкновенная тринадцатилетняя девочка, живущая в Украине, в городишке Х… Иногда мне кажется, что Бог нарочно дал мне самое обыкновенное место для жизни. Это мне напоминает испытание.
Учусь в «серой» школе в обыкновенном классе. Однако мне суждено было пережить одну историю, которая изменила всю мою жизнь. Интересно? Ну, тогда начинайте читать эту книгу…»
Книги Ангеліни сприймаються на одному подиху. Навіть обсяг її літературних творів привертає дитячу допитливість, враховує вікові особливості наймолодшого читача. Яскрава палітурка, дизайн, багато ілюстрацій. Та усе ж основне, добротний і цікавий зміст, багато напружених кульмінаційних моментів.
Це надзвичайно захоплюючі різноманітні історії з життя дітей. Зокрема, «Дві подруги – дві «білі ворони», «Янгол-охоронець прабабуся Марія», «Несподівана зустріч», «Дневник Дины Вишневской» (до речі, цей твір було видано двічі – під власним іменем Ангеліна Якименко і під літературним псевдонімом, який тепер обрала юна письменниця – Сара Антарес).
– Звідки такий «екстравагантний» псевдонім? – запитую у Гелі. – Хто порадив – матуся, бабуся, чи сама придумала?
– Звичайно, сама, – наполягає Геля. – Антарес – це ж одна з зірок нашої Галактики. По-перше, гарно звучить. По-друге, ця зірка сильно виділяється. Якщо дивитись у телескоп – вона червона, і дуже виділяється… А «заморське» ім’я Сара – само собою звідкись взялось… Для яскравішого звучання…
– Що найважливіше для письменника, як вважаєш?
– Найважливіше, почати! Просто сісти за письмовий стіл і почати писати. А далі – елементарна наполегливість, бо загалом це тривалий процес. І треба розуміти, якщо починаєш, треба довести справу до кінця. Адже герої майбутньої книги вірять у тебе, у те, що ти не кинеш їх у забуття – у недописаний файл, а «виведеш у люди», щоб про них знали. Може ви зі мною не згодні, але недописати книгу, це як зрадити своїх героїв, які вважають свого письменника другом…
Сюжет першої книги Геля придумала для літературного конкурсу з нагоди Міжнародного дня рідної мови «Мова кожного народу неповторна і – своя». Диплом переможця надихнув тоді ще ученицю учениця 5 класу Ангеліну Якименко до цілеспрямованої літературної праці.
– Я вирішила написати для дітей книгу про свою прабабусю Марію Дмитрівну. Власне, у кожної дитини є бабуся, або й прабабуся. Зі мною погодиться кожна дівчинка, що ми свої секрети скоріш розкажемо бабусі, ніж батькам. Тож я подумала, якщо написати цікаво, таку розповідь діти будуть охоче читати. Мене завжди підтримує і надихає подруга Маша – мій перший читач і рецензент…
Юна письменниця має рацію. Бабуся, її любов займає особливе місце у серці кожної дитини. Твір – Ангеліни Якименко – «Янгол-охоронець прабабуся Марія» – потрясаюче зворушливий! Що не рядок – то філософія буття… Написано дуже проникливо! Просто дивуєшся, що така маленька дитина – одинадцятирічна дівчинка – може так мислити і передавати свої почуття. Дуже щира, сентиментально-вразлива манера формулювання думок не може не сколихнути юного читача. Про земне і вічне, цінне і безцінне Геля пише:
«Коли людина залишає світ, її душа підноситься у світ Божий, де на неї вже чекає Янгол-охоронець. Упродовж усього життя Він незримо перебуває поряд, із першого дня, і до останнього.
Душа може перетворитися на самотню мерехтливу зірочку, а може доповнити собою Сузір’я. Та головне, вона постійно спостерігає за тими, кого вона залишила на Землі. А ще, вона з часом також перетворюється на Янгола-охоронця…»
Дівчинка поділилась, що її улюблене заняття – читати. З особливим задоволенням назвала велику кількість книг, які прочитала під час нинішніх канікул. І щиро здивувалась, що я вперше чую про «Манюню» Наріне Абґарян, «Еміля з Льонеберґи» Астрід Лінгрен (від яких вона у захваті), та «порадила» мені сьогодні ж йти по ці книги до бібліотеки, «інакше, ви багато втратили»…
Дитина, яка пише художні твори – краще розуміє, як думають діти, як переживають, як сприймають світ, – подумалось мені у відповідь на цю дитячу безпосередність…
Інтерв’ю підходило до кінця, і я наостанок задала Гелі просте запитання про мрії. Та і ця відповідь так само приємно здивувала дитинною чистотою помислів, як і усі попередні:
– У мене все матеріальне, що потрібно дитині у моєму віці, вже є. Є окрема кімната, іграшки, планшет… Тому моя мрія «нематеріальна». Я люблю радісних людей. І я мрію подарувати людям радість, коли вони на це не сподіваються, та порадіти за їхню щасливу реакцію.
У жовтні, коли мені виповниться 12 років, я мрію провести незвично свій день народження. Я хочу виписати на аркушах паперу цитати видатних людей, зробити з них паперові літачки, обв’язати їх стрічками, і роздати їх зустрічним перехожим. Просто я йду по вулиці, сама обираю людину, яка, на мій погляд, чомусь здається зажурена чи дуже заклопотана, і пропоную їй обрати подаруночок-сувенір з моїм «особливим передбаченням долі». Це будуть тільки добрі побажання.
З жартами, приємним очікуванням сюрпризів, здійсненням планів. Наприклад, сьогодні будь веселим і тобі пощастить… Чим веселішим будеш, тим тобі усміхнеться удача… Я помітила, що людині не треба надто багато для щастя. Можна просто підійти до неї і сказати, що ти дуже гарно сьогодні виглядаєш. І вона усміхнеться тобі у відповідь, піде далі, на душі їй буде дуже приємно…
Я хочу щоб ніхто не засмучувався, бо, зрештою, все буде так, як ти сам цього хочеш…
___________________________
Принагідно сказати, що, скоріш за все, талант до художнього слова у юної Гелі передався у спадок від її бабусі – Світлани Якименко, яка написала чималу кількість казок для дітей дошкільного віку та учнів-початківців. Вона – завідувач кафедри початкової освіти, професор Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського, доктор педагогічних наук.
Практично в усіх своїх навчальних посібниках Світлана Іванівна використала власні казки. Це і «Свічадонько», «Казкова математика Олександри», «Різдвяна казка для Ангеліни», «Коса – дівоча краса», «Моя маленька батьківщина – Миколаївщина» та інші.
Професор С.І.Якименко поділилась:
«Ці дитячі казки народжуються в моїй уяві як весняні квіти, зовсім не за професорським столом, а скрізь, де приходить натхнення: у транспорті, на відпочинку, у бібліотеці, на лекції, на занятті у дитсадку. І тоді я думаю про одне, скоріше б настав вечір, коли я звільняюсь від повсякденних справ, і маю змогу сісти за комп’ютер та передати їх сюжет емоційним словом».
Науковий доробок професора Світлани Якименко – помітний внесок у педагогічну науку глибоких та різнопланових напрацювань, присвячених вихованню дітей. Понад 300 наукових публікацій, монографій, праць, – провідною думкою у яких простежується головна настанова: рання педагогіка особлива, вона дуже непроста і будується на любові, умінні навчити дитину пізнавати радість, щастя та свою неповторність.
Світлана Іванівна додала:
«Передбачити, ким буде наша Геля, коли виросте, непросто. Чи стане у подальшому письменницею, чи залишить цей хист як хобі? Адже у неї зараз досить багато вподобань, не тільки творчість, казки. Є ще і вокал, і фортепіано, танці, і художня студія, і детективні історії… Однак, її перші дитячі книги вже народились, їх читають діти. У них – вона дорослішає разом зі своїми героями…»
Олександра Ментель
