За його плечима бойовий досвід, рік служби на сході України та десятки завдань, виконаних разом із побратимами. Сьогодні Олександр, спецпризначенець обласного главку поліції Миколаївській області, боронить країну, патрулюючи небо.
У нього немає знімків чи відео, які могли б передати все, що довелося прожити за ці роки. Немає і слів, здатних повністю описати той шлях. Але є пам’ять.
Про 2022-й. Про окупацію. Про дорогу, якою він вивозив із тимчасово окупованої території людей з населеного пункту, звідки родом. Про схід, де майже рік ніс службу у складі Обʼєднаної штурмової бригади Національно поліції України «Лють». Про побратимів, за якими повертався, коли вони отримували поранення. І про сьогоднішню службу, коли його завдання — захищати небо над Миколаївщиною.
Олександру 34 роки. До повномасштабної війни він жив звичайним життям, ніс службу у підрозділі спеціального призначення. Але у 2022 році все змінилось.
Населений пункт, звідки родом Олександр, окупували російські війська. Разом із представниками Червоного Хреста допомагав евакуйовувати місцевих жителів.
— Найважливіше тоді було вивезти людей у безпечне місце. Я розумів, що не можу просто залишитись осторонь, — розповідає Олександр.
Тоді він зрозумів, що хоче бути там, де потрібно захищати.
У 2024 році Олександр долучився до лав «Люті». Попереду був східний напрямок і майже рік бойової роботи. Там він виконував бойові завдання у складі штурмового загону. Коли хтось із побратимів отримував поранення, здійснював евакуацію, повертаючись туди, де залишатися було небезпечно. І кожного разу знав: на нього чекають не лише вдома, а й ті, з ким він разом захищає країну.
— На війні ти особливо розумієш, наскільки важлива кожна людина поруч. Ми на завданні разом, прикриваємо одне одного. Якщо побратим поранений — йому потрібно зберегти життя. Що б не відбувалося навколо, ти маєш завдання – порятунок, — говорить Олександр.
За кожним виїздом, кожним завданням і кожним кілометром на східному напрямку була одна головна думка — про тих, заради кого він воює.
Про свою родину. Про дружину та маленьку донечку. Про дім, який має бути вільним. Про Україну, у якій його дитина і інші діти повинні мати можливість жити без страху.
За цими словами — не теорія, а пережитий досвід.
Після служби на сході Олександр повернувся на Миколаївщину.
Сьогодні його поле бою — небо.
Олександр входить до складу мобільної групи, яка працює з дронами-перехоплювачами. Разом із побратимами він виявляє та протидіє ворожим безпілотникам, які становлять загрозу для Миколаївщини, її жителів та важливих об’єктів.
Олександр переконаний, захист держави не обмежується одним напрямком чи одним підрозділом. Де б не була потрібна сила, витримка та професійність поліцейського — там і буде його місце.
— Я знаю, заради кого це роблю. Заради своєї сім’ї. Заради людей, які живуть тут. Хочеться, щоб усі мали можливість безпечно жити, працювати, виховувати дітей і не боятися дивитися у небо. Тому ми робимо свою роботу й будемо робити її стільки, скільки буде потрібно, — каже Олександр.
Бо для нього захист своєї держави — це не лише професійний обов’язок. Це особиста історія, у якій переплелися любов до рідного краю, відповідальність за свою землю та готовність щодня робити все можливе, щоб захистити те, що для нього найдорожче.
