Військовослужбовець Ілля, начальник групи розвідки штабу 2 батальйону 107-ї бригади з позивним «Бембі», згадує, що для нього повномасштабне вторгнення почалося не з вибухів і не з тривожних новин, а з майже побутового моменту, який спершу не сприймався серйозно, але буквально за лічені хвилини перетворився на точку, після якої вже неможливо було повернутися до звичного життя та відчуття реальності.
Про це повідомляє 123 бригада тероборони ЗСУ.
«Мене розбудила дружина і сказала, що почалася війна, і я спочатку навіть посміявся, бо це звучало як щось нереальне, але буквально за кілька хвилин мені зателефонував батько — людина з військовою освітою, на той момент старший лейтенант, якому було вже за п’ятдесят, і він спокійно сказав, що війна дійсно почалася, що він забирає тестя, і вони йдуть до армії, передаючи мені ключі від сімейного бізнесу, після чого просто попрощався, і саме в цей момент прийшло остаточне розуміння, що це не жарт, а нова реальність, у якій кожен ухвалює своє рішення».
У перші дні після початку вторгнення він, як і багато інших, намагався знайти своє місце в подіях і одразу вирішив іти до війська, однак реальність виявилася іншою: система тоді ще не була готова до такої кількості охочих, і навіть наявність внутрішньої мотивації не завжди означала негайне потрапляння до армії, особливо якщо накладалися формальні обмеження.
«Через два дні я приїхав до районного центру, привіз форму, якої тоді по суті ще не було, але мене не взяли, пояснивши, що людей достатньо і мене наберуть пізніше, і так сталося, що весь перший рік війни для мене минув у зовсім іншій ролі — всі чоловіки з моєї родини пішли воювати, батько, тесть, свояк, а я залишився один і фактично залишатися останнім чоловіком у сім’ї та забезпечувати тил. Проте бажання долучитися до війська у мене було».
За рік ситуація змінилася, і момент, коли він таки опинився в армії, стався несподівано і без будь-якого заздалегідь підготовленого сценарію — у звичайний робочий день, який нічим не відрізнявся від інших, але врешті став поворотним.
«Я йшов на роботу, пив каву, коли до мене підійшли представники ТЦК. Я перебував на обліку і раніше у ТЦК мені казали, що я не потрібен, бо родина вже служить, але цього разу мені запропонували поїхати з ними — у мене забрали телефон, навіть термос із кавою, я встиг написати дружині, що їду в ТЦК і ввечері буду вдома, але вже до вечора мене направили до десантно-штурмової бригади, і за пів дня я з обмежено придатного став повністю придатним, хоча до цього не мав жодного серйозного військового досвіду».
Попри доволі жорсткий і багато в чому хаотичний процес мобілізації, йому вдалося потрапити саме до того підрозділу, куди він прагнув, і це стало важливим моментом, що вплинув на його подальше ставлення до служби, адже співпали особиста мотивація та реальна бойова робота.
«Спочатку мене направили в десант, але мені вдалося отримати відношення, і я все ж потрапив до 94-го окремого батальйону 107-ї бригади, куди й хотів, бо знав, що це бойовий підрозділ, і це лише посилило мою мотивацію. В батальйоні ти одразу відчуваєш зовсім інше ставлення, бо люди розуміють, що будуть із тобою служити й взаємодіяти».
Перші години та дні у підрозділі стали для нього важливим досвідом, який продемонстрував принципову різницю між формальною системою та реальним військовим колективом, де цінність людини визначається не документами, а готовністю працювати разом.
«Коли мене привезли вночі на пункт постійної дислокації, мене зустріли без зайвого формалізму, просто сказали поїсти й відпочити, дали спальник, бо я приїхав фактично без нічого, і це дуже сильно відрізнялося від попереднього досвіду, адже в батальйоні одразу розуміють цінність людини, і вже за рік той офіцер, який мене зустрічав, опинився у мене в підпорядкуванні».
Початок служби був пов’язаний із виконанням базових завдань, однак уже тоді стало зрозуміло, що в умовах війни навіть стартові позиції можуть швидко змінюватися, особливо якщо людина має освіту, навички та готовність брати на себе відповідальність.
«Завдяки освіті та базовим навичкам мене забрали діловодом до речової служби, де я пробув близько місяця, після чого мені запропонували поїхати на скорочені офіцерські курси в Одеську область».
Реальність фронту швидко внесла свої корективи, і вже невдовзі після отримання офіцерського звання він опинився безпосередньо в зоні активних бойових дій.
«Коли я повернувся з курсів, командир бригади сказав, що не вистачає оперативних чергових, і вже за два дні без жодного стажування я опинився на командному пункті, після чого ми виїхали на Покровський напрямок, у район міста Гірник, де на той момент був прорив, і моє перше бойове хрещення — це робота під постійними артилерійськими обстрілами з ранку до вечора в запиленому приміщенні, де ти просто робиш свою роботу і розумієш, що дороги назад уже немає».
Подальша служба проходила в умовах постійної напруги, втрат і необхідності швидко адаптуватися до нових завдань, де кожен етап ставав логічним продовженням попереднього досвіду.
«Після двох місяців важких боїв нас вивели на більш спокійний напрямок на Харківщині, де мене призначили старшим оперативним черговим, і там я прослужив близько року, займаючись не лише координацією, а й аналітикою, виходами на позиції, бо в нас немає поділу на тих, хто “в штабі”, і тих, хто “на передовій” — у будь-який момент усі готові виконувати завдання, і були випадки, коли весь штаб утримував позиції до підходу підкріплення».
Призначення на посаду начальника розвідки стало новим етапом, який вимагав не лише досвіду, а й уміння ухвалювати рішення в умовах високої невизначеності та постійної загрози.
«Після реформування частини мене призначили начальником розвідки, і вже на цій посаді я потрапив на операції проти російських сил щодо створення буферної зони, де отримав свій перший досвід штурмових дій, і, якщо говорити відверто, це важка і кривава робота, але ти розумієш, заради чого ти це робиш».
Говорячи про противника, він підкреслює, що попри окремі сильні сторони, дії ворога значною мірою залишаються передбачуваними, що дозволяє вибудовувати ефективну роботу розвідки.
«Сильною стороною російської армії залишається їхній офіцерський корпус, який значною мірою сформований ще за принципами радянської та чеченської воєн, але при цьому сама система досить примітивна і передбачувана, бо достатньо відкрити радянський статут, щоб зрозуміти, як вони діятимуть, хоча на окремих напрямках вони переходять до тактики малих груп, що ускладнює ситуацію».
Окремо він наголошує на тому, наскільки змінилася сучасна розвідка за останні роки, підкреслюючи ключову роль технологій у сучасній війні.
«Якщо раніше розвідник асоціювався з диверсійними виходами і штурмовими завданнями, то зараз усе кардинально змінилося, адже завдяки програмному забезпеченню та аналітиці можна отримувати величезні обсяги інформації, перебуваючи за сотні кілометрів від лінії фронту, відстежувати переміщення підрозділів, їхніх командирів і логістику, що дозволяє завдавати максимальних втрат мінімальними засобами, переходячи від радянської моделі “будь-якою ціною” до більш ефективного підходу ведення війни».
Робота на півдні країни стала для нього окремим професійним викликом, адже умови тут суттєво відрізняються від інших напрямків і потребують іншої логіки дій.
«Якщо Донецький напрямок — це переважно поля, Харківський — ліси, то тут основна особливість — це вода і великі відстані, що ускладнює роботу розвідки на рівні батальйону, але водночас дає більше можливостей для аналітики, адже можна відстежувати навіть непрямі ознаки присутності противника і розуміти, які підрозділи знаходяться перед тобою».
Завершуючи розмову, він звертається до тих, хто досі вагається, чи варто долучатися до захисту країни, і формулює свою позицію через особистий досвід та переосмислення реальності війни.
«Коли я вивчав історію, я уявляв війну зовсім інакше, ніж вона є насправді, і навіть заради отримання цього досвіду варто піти до армії, бо ми живемо в історичний час, і через десять-п’ятнадцять років кожен ставитиме собі запитання, що він зробив у цей момент, а держава — це не те, що тобі щось винна, держава — це те, що ти в неї вкладаєш, і чим більше ти віддаєш, тим більше отримуєш у відповідь, тому перш ніж говорити, що вона нічого не дала, варто чесно відповісти собі, що ти зробив для своєї країни».
Автор: Фокус
