Цю страшну історію розповіла у групі “ЄЛАНЕЦЬКА ГРОМАДА” Светлана Карличук:
– Я народилася в перший повоєнний голодний рік. Батьки — вчорашні військові, привезли з собою з Берліна, як розповідала мама, мішок галет (німецького печива), яке врятувало моє маленьке життя.
Виросла у великому селі на березі однойменної річки Єланець, де степи з розкішними чорноземами підступають до самих городів. У 46-му від голоду і холоду помер мій дід, батьків батько. Але то був дійсно рік засушливий, не урожайний, пограбована земля, винищені господарства, повоєнна розруха.
Слово “голодовка” постійно чула і від батьків, і від сусідів. Їх розрізняли три: недавню, 46-го року, яка торкнулася і мене; 23-го, про яку згадували якось віддалено, і трагічну 33-го, на згадку про яку у скорботному мовчанні витирали непрошену сльозу.
Зараз про “п’ять колосків” розповідають у школі на “Уроках пам’яті” і мені думається, що сучасним дітям не віриться: як це — не було що їсти, як не вірилось і мені, коли бабуся розповідала про “людоїдку” і показувала напівзруйновану хату через провулок від нашої. Люди обходили її стороною, і довго на тому місці ніхто не будувався. У селі про ту “людоїдку” чула фрагментарно, і лише в кінці 80-х, коли журнал “Огоньок” з редактором Віталієм Коротичем, настирливо піднімав питання голодомору знову і знову, згадала свої дитячі страхи і бабусині розповіді. Тоді ще були живі свідки і ось що вони розказали.
Спочатку роздали землю. Люди раділи, але не всі. Як, наприклад, мій дід Дубняк. Повернувся з Першої світової. За час війни батьки померли, господарство прийшло в занепад. Землю дали, а чим обробляти? Тому, коли почали говорити про артілі, пішов перший: йому не було чого втрачати. Інші, заможніші, чинили спротив, до колгоспу йти не хотіли. За свою невсипущу працю дістали соціальний статус куркуля, глитая. Більш кмітливі, які розуміли, що ця влада надовго, чинили мудро: продавали все, що можна, і вступали до колгоспу з пустими руками. Лиш іноді приходили до стайні, де ще стояли “їхні коні”, просили конюха обходитися з ними більш уважно, гладили і поверталися додому. Ще більш вперті, затяті, непокірні йшли на “виселки”. З 50-х років пам’ятаю добротні садиби, хати, криті черепицею чи металевою бляхою. Там ніхто не жив, а здебільшого розташовувалися колгоспні бригади, комори. На Заярі, може хто пам’ятає, жив Тимоша німий. Прізвища його не знаю. Він і правда був німий від роду, але говорили, що тільки він і залишився у селі від великої розкуркуленої і виселеної родини.
Так ось голод 1932-33 був останній, найжорстокіший, організований проти селянства удар влади “під дих”. Ходили по хатах і забирали все. І у колгоспників теж.
Наша родина вижила, як розповідала бабуся Євхімія Дубняк, 1898 року народження, тому що дід був у колгоспі. А ще тому, що в нашій хаті квартирував голова місцевої артілі імені Сталіна. Тобто, був приїжджий. І ще розповідала, що весною 33-го з другого кінця села, з Рущини, якось причовгала на Заяр моя прабабуся. Просила їсти. Дочка її накормила чим могла, але, коли відкривала столик, та побачила баночку МЕДУ! Він належав голові артілі і дати його бабуся не могла. За це прабабуся свою дочку прокляла, навіть на похорон заборонила приходити. Ось таку історію розповідали у сім’ї, тобто голодовка була голодовкою не для всіх.
Про “людоїдку” свого часу до газети писала Н.О. Шлікар, десь 50-х років народження, не свідок, але родичка безпосередньої жертви сільської трагедії.
Я знаю цю історію трохи інакше. Розповідала моя тьотя, Катерина Пилипівна Ярова (Дубняк), 1927 року народження, яка теж могла стати такою ж жертвою, і яка потім свідчила на суді, і моя бабуся, сусідка через провулок.
Знаю прізвище злочинниці — Шовкошит, по-вуличному Шовкошитка. Розказували, що це була працьовита, заможна родина. До колгоспу йти не хотіли. Що сталося з головою сім’ї, — не знаю. Але те, що жінка від голоду втратила здоровий глузд і поїла власних малих дітей, – про це на кутку говорили. Її старша дочка Віра була десь 1927 року народження, а може й менша. Гралася на вулиця з іншими дітьми і заманювала їх до хати. Чи це вона робила свідомо, чи виконувала наказ матері — питання без відповіді. Після війни вже доросла Віра приїздила до Єланця. Так люди всього села так на неї визвірилися, обвинувачуючи у всіх смертних гріхах, що вона й до хати не дійшла, поїхала назад. Але у 33-му цій дівчинці було не повних п’ять років. Так, вона переступила всі норми людської моралі, тільки чому вся вина впала на дитину і її матір і зовсім не торкнулася влади, яка призвела до трагічних обставини? Питань багато. Я спробувала відповісти в ліричній формі, коли слово проходить через серце.
Біжать літа, життя минає швидко,
Події мчать, як стрічка у кіно.
Не знати вже, чи хтось про Шовкошитку
Хоч трохи чув. Бо то було давно,
У тридцять третьому. Тоді — казали люди –
Від голоду опухло все село,
А активісти, хай їм добра не буде,
Шукали «щупами» заховане зерно.
Недарма ж кажуть: як біда приходить,
То лиш встигай ворота відчинять.
Село ледь-ледь кінці з кінцями зводить,
Як раптом стали діти пропадать.
Одне десь зникло, другого не стало,
Аж тут сусіди стали примічать,
Що Шовкошитка якась дивна стала,
Боїться людям двері відчинять.
Зла звістка знов закуток облетіла:
Пропала дівчинка, ніде її нема.
Батьки стривожені в контору поспішили,
Мо’ щось розумне скаже голова.
Знайшли й подружку *. Дівчинка сказала,
Що на провулку гралися вони.
Так вийшла тітка, цукор обіцяла.
« –Вона й пішла. Я ж не схотіла, ні.
— З якого двору? Звати як ту тітку?
Кажи ж, дитино, знаєш ти чи ні?
— Ну, певно ж, знаю. Ця ось, Шовкошитка,
В катрашці ** онде світло у вікні.
Забігли в хату. В домі ні зернини.
Схопив хтось вила, баби рогачі.
Глядь: на столі лежить щось під рядниною,
Казан з водою булькає в печі.
Стягли ряднину. Господи мій милий!
(Хоча, бувало, бачили й не те), —
Від жаху серце ледь не зупинилось,
Не дай вам Бог дізнатись про таке.
Відбувся суд. Начальство приїздило,
Якесь поважне, з області, чи як.
Її судили, все село судило,
Не міг такого вибачить Заяр***.
Вона ж стояла, ледь душа у тілі.
Кістки і шкіра і безумний вид.
Щось бормотала, їстоньки просила.
Її забрали, в місто відвезли.
Двір опустів і хата завалилась,
Про жінку ту ніхто не говорив.
Село мовчало наче зачаїлось,
Мовчало довго, аж до наших днів.
Мовчало не тому, що примирилось,
Мовчало, бо казали всім мовчать
Ті, хто зробив це. Ті, хто сподівались
Трагедію народу приховать.
Вони гадали: пам’ять можна стерти,
І злочин страшний в небутті сховать.
Не вдасться, ні! Бо в нас волають жертви
І серце в грудях стука як кімвал.
Тож станем всі колінопреклонінні,
Як пам’ять тим, хто чашу спив до дна,
В однім ряду — безвинно убієнні,
І ті, хто з голоду посходили з ума.
Хай світить. попелить вогнем жерущим
На підвіконні ПАМ’ЯТІ СВІЧА,
Щоб не зашерхли, не заскніли душі
Й рік тридцять третій в дітях проростав.
А хто кричить: “Не було геноциду!”
Й страшні злочинства хоче відбілить,
Людські страждання випускає з виду,–
Хай прізвище згадає: Шовкошит.
* Дівчинка, подружка убієнної, — то була моя тьотя. Мабуть, Господь Бог тримав над нею свою руку, щоби вона не пішла до хати Шовкошитки. А потім була свідком у суді. Пам’ятаю її слова, що та жінка мала вигляд не сповна розуму.
** Катрашка– так ще й зараз іноді називають у нас кухню
*** Заяр — назва кутка в нашому селі.
