В Варваровке есть комната истории николаевского футбола: кубки, грамоты, фото

    Найбільша гордість Миколаївського району – люди, які тут живуть, працюють задля його розвитку і процвітання, своїми діями прославляють його. Не кожен член нашої великої громади знає, скільки особливих людей та «цікавинок» можна знайти.
    Нам випала можливість познайомитися з надзвичайно цікавою особистістю, справжньою гордістю Миколаївського району, та побувати в незвичайному місці, яке він самотужки створив.
    Олег Вікторович Ткаченко – людина, яку добре знають в футбольній спільноті і дуже поважають. Сильний чоловік, гарний сім’янин, талановитий спортсмен. Грі віддав більшу частину свого життя і за 30 з «гаком» років став справжньою легендою нашого футболу. Саме за часи його активної участі у спортивному житті громади, команда «Кірова», де він був капітаном, а потім і тренером, демонструвала найвищі результати та носила неформальне звання «грози» району. Кожен матч, кожен чемпіонат та кубок, в яких команда брала участь, залишався за гравцями «Кірова».
    Сам Олег Ткаченко почав захоплюватися футболом змалечку, перші спроби робив ще у дитячому садочку.

    «Якось ми з другом знайшли м’ячик. У ті часи вони були у дефіциті, тож, для нас та знахідка стала справжнім святом. До речі, м’ячі майстрували тоді з кирзових чобіт. Якщо такий «прийняти» на голову, вона могла боліти і весь тиждень. Кожну вільну хвилину ми присвячували футболу, вже тоді було зрозуміло, що це захоплення на все життя. Батьки підтримували мою жагу до гри і я вдячний їм за це», – з посмішкою пригадує Олег Вікторович.
    Грати в команді радгоспу імені Кірова (село Крива Балка) почав у 1973 році. Був напівзахисником та капітаном. Кар’єру гравця завершив у 2003-му, а через три роки став водночас і тренером, і президентом клубу.
    За часи тренерства Олега Ткаченка на високому рівні не тільки грали, а й організовували змагання. Президент клубу завжди дбав про чесне, об’єктивне суддівство, комфорт глядачів, напої та їжу для гравців і тих, хто прийшов повболівати за улюблену команду.
    Недивлячись на брак коштів, тренер завжди намагався гідно забезпечити своїх підопічних усім необхідним: формою, взуттям, м’ячами, знайти транспорт і т. і. Форму, до речі, змінювали раз на два роки.
    Чимало перемог, нагород та кубків за ці роки поклали «кіровці» до своєї скриньки. У Миколаївському районі рівних їм знайти неможливо: Команда – володар Суперкубка області 1982 року, Чемпіон області 1986 року, 8-разовий чемпіон Миколаївського району, 6-разовий володар Кубка відкриття сезону Миколаївського району, 6-разовий володар Кубка газети «Маяк», неодноразовий фіналіст та володар Кубка газети «Южная Правда», неодноразовий призер першості Миколаївської області, срібний призер першості міста Миколаєва, чемпіон змагань з міні-футболу м. Миколаєва 2008 року. У 1983 році команда навіть була учасником Кубка України, а це надзвичайне досягнення для сільського футбольного клубу, таких випадків одиниці.

    Частина нагород нині зберігається у дуже цікавому місці – міні-музеї команди «Кірова», який власноруч облаштував Олег Вікторович. Кімната «бойової слави» знаходиться у мкрн. «Варварівка» м. Миколаєва. Спортсмен добудував до приміщення, де зараз його основне місце роботи, другий поверх, щоб розмістити там згадки про досягнення футболістів. На стінах – фотознімки найкращих, найяскравіших ігор. Зі світлин дивляться стомлені, але щасливі обличчя молодих спортсменів. На полицях – нагороди: кубки та медалі. На жаль, віднайти вдалося лише частину. О. Ткаченко розповів, що раніше нагороди забирали «в контору господарства», а потім дарували їх робітникам господарств на свята, тому велика їх частка загубилася.
    «Цей музей був моєю давньої мрією. Я не хотів, щоб ці фото припадали пилом у валізах. Дещо було у мене, дещо відшукав. Для мене усі ці згадки дуже важливі. Розумієте, я просто люблю футбол, живу всім цим!», – пояснює Олег Вікторович.
    Команда «Кірова» розпалася, коли її залишив тренер. Він був тією зв’язуючою ланкою, що тримала гравців разом. Неймовірна відданість футболу, жага до перемоги, безкінечна енергія лідера стимулювала команду до підкорення нових вершин.
    «Щоб мати результат, треба щиро любити футбол. Якщо людина змушує себе ходити на тренування, їздити на змагання – нічого не вийде. На жаль, сьогодні є велика різниця між футболістами, що були раніше, і тими, хто грає зараз. Немає того бажання, тієї жаги перемоги, того захоплення, любові до футболу. Коли йшов з команди, мені було дуже прикро, що не зміг знайти гідної заміни, людини, яка б ставилася до футболу так як я. Людини, яка б змогла підібрати хороший склад, усіх згуртувати, знайти фінанси», – з сумом зазначає Олег Вікторович.
    «Немає другої такої людини. Йому не було рівних, не знайшлося хоч якої-небудь заміни. Вважається, що у нашому районі було дві людини, які доклали чимало зусиль для розвитку спорту – Володимир Погорєлов і Микола Бялик. Вони обидва не шкодували коштів для розвитку футболу. Я гадаю, що Олега Ткаченка можна поставити поруч з ними. Так, він не мав таких фінансових можливостей, але його надзвичайна любов до футболу варта не менше», – говорить про Олега Вікторовича голова Федерації футболу Миколаївського району Сергій Бойченко.
    Він також відзначає, що останні роки цей вид спорту, втім як і інші, були у стані «сплячки». Для порівняння: у 1973 році в Миколаївському районі грали 18 команд, сьогодні – лише 7, і то, далеко не всі укомлектовані. Причина тому – брак коштів, що не дозволяє створювати додаткові стимули для гравців. Матчі проводяться у вихідні дні, тож, спортсмени-любителі мають витрачати свій вільний час. Та взамін майже нічого не отримують – ні нагород, ні трофеїв, ні визнання. Раніше завжди нагороджували не тільки команду-переможця, а й кращих гравців. Їм було що продемонструвати рідним і друзям після повернення додому.
    Пройшло вже три роки, як О. В. Ткаченко залишив улюблений спорт. Він підтримує дружні стосунки з колишніми гравцями, а їх тішать згадки про минулу славу, увічнену в музеї. Футбол став невід’ємною частиною душі та серця Олега Ткаченка. А він сам є невід’ємною частиною футболу нашого району, людиною, що «пише» його історію.

    Газета “Маяк”