За день до свята Незалежності, на серпневій конференції педагогічних працівників Миколаївська ЗОШ № 57 імені Тараса Григоровича Шевченка презентувала патріотизм – як напрям виховної роботи.
Захід проходив у Палаці творчості учнів. Свій виступ перед колегами директор школи Тетяна Іванівна Блакитна завершила словами, аж ніяк не типовими для управлінця: «Рідна мова має обличчя рідної матері. Зі мною Бог говорить через маму-українку!» І зал неочікуване сколихнувся… Це треба було бачити!
Усі, хто знають цю людину, погодяться зі мною, що «не типовість» – була і залишається у характері Тетяни Блакитної своєрідною формою виклику. Консерватизму, безликості, стереотипам.
Повертаючись з серпневої конференції, попросила поділитись думкою, «Чим є для нас свято День незалежності», – очима педагога-патріота. Слово по слову, зав’язалась невимушена розмова, яка переросла у інтерв’ю.
– Тетяна Іванівно, про Миколаївську ЗОШ І-ІІІ ступенів № 57 імені Тараса Григоровича Шевченка говорять як взірцевий навчальний заклад із патріотичного виховання учнів не тільки у Миколаєві. Водночас, на презентації не пролунало жодної цифри, не було перелічено жодних заходів, відкритих уроків тощо, щоб підкреслити велику роботу педагогічного колективу за напрямом патріотизм. Однак саме нетипова форма презентації, коли колеги не стримали емоційний захват, засвідчила, що школа не тільки вчить любові до України своїх учнів, вона є й для освітян та жителів нашого міста відкритим живим підручником патріотизму. І це так.
Т. Блакитна: Наша школа має свої неповторні чесноти: вона з першого свого подиху кинула виклик старим стандартам, підходам, поглядам, – створюючи свою авторську систему навчання дитини в контексті національно-патріотичного виховання.
Основними складовими програми «Здібні діти», комплексно-цільових програм «Здоров’я», «Діяльність» та «Духовність» визначено: громадсько-патріотичне, військово-патріотичне й духовно-моральне виховання.
Навчальний заклад імені Тараса Григоровича Шевченка з українською мовою навчання був і залишиться у місті Миколаєві першою ластівкою, яка 25 років тому об`єднала у родинне коло дітей, батьків, учителів – усіх, хто мріяв відродити мову.
– Знаю, що Ви за фахом учителька української мови та літератури. Але упродовж багаторічної трудової діяльності відстоюєте знання мови не лише як предмету, а як першооснови у становленні особистості – громадянина України з високим ідейним, інтелектуальним та духовним потенціалом. Можливо, хтось навіть закине докір, а що таке мова, коли на першому місці попит на інформатику, комп’ютерні технології, іноземні мови?..
Т.Блакитна: Бо що таке мова? Мова — це все! Мова — це душа. Моя душа. Твоя душа. Душа всієї країни! Мова — це полум’я. Полум’я наших сердець! Полум’я, яке гріє тебе і твоїх побратимів, – та спопеляє ворогів. Полум’я, яке горітиме, скільки б його не гасили! Полум’я, яке вже тисячоліття світить нам у пітьмі! Тож хіба можна розірвати народ і мову?
Молоді українці мають знати рідну мову. Десятиліттями тривала нездорова тенденція, коли дитина з україномовної сім`ї, приїжджає із села у місто, вступає на навчання у вищий навчальний заклад, і починає «переучуватись» – переходить спілкуватись із друзями російською мовою, щоб не виглядати у місті «малоосвіченою, сільською»… А їде до батьків – знову «згадує» українську. Тож і виходить, що нині бабуся з дочкою розмовляє українською мовою, а її внук із мамою – російською…
Рідна мова у рідній країні – це твоя сила, а не слабкість. Її не можна соромитись. Про це завжди потрібно говорити дітям. Зараз тенденція помітно змінюється. Рідна мова для молодих українців стає оберегом. У суспільстві вважається престижно на достатньо високому рівні володіти українською літературною мовою. Це свідчить про рівень освіченості молодої людини, її перспективи.
Ось чому я та мої колеги не лише ставимо перед собою завдання вчити дітей правильно говорити і писати рідною мовою, а й співпрацюємо з батьками, які, на щастя, розуміють, що рідна мова – це мова, що першою засвоюється дитиною і залишається зрозумілою на все життя. Тому вони відчувають свою значимість у процесі засвоєння дітьми мови.
– А що собою нині представляє ЗОШ № 57? Розкажіть, будь ласка, кількома словами про навчальний заклад імені Тараса Григоровича Шевченка з українською мовою навчання.
Т. Блактина: Будівля школи прийнята в експлуатацію 1992 року. У листопаді готуємось до ювілею – відзначити 25-ти річчя школи, на рік молодшої від молодої Української держави. Душа нашої школи – це її молодість та велика увага до духовних надбань, традицій, історії нашого народу.
Учнів навчають 53 педагоги, з них 40 учителів, а це 76%, мають вищу та першу кваліфікаційну категорію, та 46 % – педагогічне звання, – що свідчить з одного боку – про молодість педагогічного колективу, з іншого – його досвід. У школі у 2016//2017 навчальному році було 30 класів (907 учнів). У поточному році кількість учнів збільшиться. Навіть у ці дні напередодні 1 вересня щодня приносять заяви на зарахування до школи. У нас навчаються діти зі Сходу та Криму.
Серед батьків першокласників, які у цьому році прийдуть до школи – не один учасник АТО. Слушно зазначити, що наші випускники, які повертаються із зони АТО, у перші хвилини приїзду до Миколаєва відвідують рідну школу. Щоб сфотографуватись за своєю колишньою партою, розповісти про все своїм вчителям, поділитись пережитими власними «уроками патріотизму не з книжок» – із старшокласниками.
Школа – місце організації всього життя дитини. Я не вірю, що є невиправні діти, підлітки, юнаки, дівчата. Адже перед нами людина, якій тільки відкривається світ, і від нас, педагогів, залежить, щоб у її крихітній душі ніщо не зламалось, не знівечило її генетичний потяг до краси, до доброти, до людяності.
Молодим педагогам, які приходять у наш колектив-однодумців, я кажу: присвятивши себе вихованню, маєш бути терплячим до дитячих слабкостей, які, коли уважно до них придивитися, та постаратись розсудити їх серцем, виявляються дуже незначними, такими, що не варті ні гніву, ні обурення, ні покарання…Учительська доля завжди складеться щасливо, якщо ставиш перед собою мету бути розсудливим педагогом, залишаючись у душі дитиною, і навіть маючи за плечима чималий досвід роботи, можеш подивитися на світ очима свого учня. Тільки крізь призму любові, поваги, гідності до дитини – до свого учня, можна виховати патріота своєї країни.
– Зараз чимало досвідчених, талановитих педагогів-українців працюють у коледжах, університетах за кордоном. Причина – матеріальна зацікавленість. Яка Ваша думка щодо «педагогічного заробітчанства» серед освітян, які ще вчора розповідали своїм учням про громадянську позицію?
– Я не суддя. Кожна людина робить свій вибір. І у мене був вибір – у 90-ті роки мені запропонували роботу в одній розвиненій країні світу. До речі, викладати у коледжі українську мову та літературу. Здавалося б, престижно. Та я подякувала за запрошення і відмовилась. Друзям, які дивувались, пояснювала коротко: хто ж буде наших дітей «краще» вчити, якщо «кращі» вчителі поїдуть вчити чужих учнів.
Та час іде. Нині декілька моїх учнів є викладачами провідних університетів світу. Я цим неймовірно пишаюсь! Ми листуємось, зідзвонюємось, вони приходять у школу, як тільки приїздять у Миколаїв до батьків. Я знаю, саме вони зателефонують мені першими у день Незалежності, привітають зі святом.
– Тетяно Іванівно, Ви знана людина у місті Миколаєві, учитель-методист, відмінник освіти України, нагороджені знаком «Василь Сухомлинський», відзнакою Президента України ювілейною медаллю «25 років НЕЗАЛЕЖНОСТІ України», «Городянин року-2010». Яким словами Ви б хотіли звернутись до земляків?
– Рідний, рід, родина – корінь роду і народу. Рідна мати і рідний тато, рідна земля і рідна Україна, рідна мова і рідна школа. Святі слова тримають нас на світі…
І стоїть школа в одному ряду з такими поняттями, які уособлюють повноцінне життя – мама, Україна, мова.
Як церква ростить віру в Бога, так школа плекає розум нації. Рідна мова має обличчя рідної матері… Упевнена… Зі мною Бог говорить через маму-українку.
Тож мусить бути чудо.
Ще ми постанем із своїх руїн.
Мене не можуть люди не почути –
Душа в мене розгойдана як дзвін!
Скликаю вас… Почуйте слово…
Нехай це прекрасне свято – День незалежності України, об’єднує нас, надихає, дає наснаги, віри, надії. Абстрактної віри не буває у природі. Треба вірити в себе, вірити в Україну, її завтрашній день! Бо без віри – не буває кращого майбуття!
Інтерв`ю взяла Олександра Ментель, журналіст.