Николаев-Авдеевка: записки майора ВСУ

    Шановні мої друзі!

    На фронті, на додаток до домашніх консервів від волонтерських передач, я декілька разів отримував різні листи. Найбільш проникливі були від дітей з молодших класів шкіл. Вони були прикрашені різнобарвними малюнками. А в одному – навіть допис від дорослої людини з вдячністю. Від побажань завжди перехоплювало дух. Нібито нічого особливого, але тоді це було як ковток цілющого повітря. Звісно ж, листи були не до мене особисто, а до захисника Країни.

    Пройшли роки і я вже два роки на дембелі, але мені чомусь закортіло відповісти. Та не дітям і  небайдужим дорослим. А тим, кому по-фігу ця війна. Це звісно хлопець, звичайний інженер, як і я, до війни. А ще, жінці-переселенці зі сходу нашої спільної країни. Себто, події на фронті можуть ніякім чином тебе, мій друзяко, не стосуватись, і тобі вкрай байдуже щодо будь-яких заходів в тій частині світу, бо крісло м’яке, а пиво прохолодне. До того ж мамка тобі пре і тебе годує тому, що дружини і, напевно, дітей  у тебе не має все з тієї ж причини – байдужість! А може і навпаки, твій будинок у вогні і ти всім серцем ненавидиш таких як я «хунтівців», що не дали «правільним пацикам» зайняти та переділити все, що є цінного у твоєму місті. Бо на твою думку – в Криму ж вийшло, в сенсі «получилось». Майже ніякої крові і все так чинно і благородно. А тут я такий собі вояка. Взяв в руки карамультук, тобто автомат, і айда, бавитись, стріляючи  по ходу п’єси, ґвалтуючи і неодмінно збагачуючись. Але мушу вас мої друзі, жіночка і парубок, розчарувати. Все відбулось не зовсім так.

    Хочу одразу упередити ваші питання: хто, кого і куди посилав. У мене все почалось з того, що я у березні 2014 року несподівано отримав повістку з військкомату в ту армію, яка, завдяки діяльності нами вибраного легітимного (без лапок) керівництва держави та на радість нашого сусіда, існувала більшою частиною тільки на паперах. Так, природно, у мене був вибір: або я майор ВСУ, або я злочинець. Але не в тім річ: і я не каплі не жалкую про те, що і як відбулось. То була моя доля: моя контузія; мої загиблі товариші; мої, до віку, бойові друзі; оточення моєї бригади, завдяки ножеві у спину від доброго (звісно в лапках) сусіда; приголомшливого розчарування у тім же сусіді, бо моя рідна мати – росіянка. Але ж вас це не стосується.

    В одному випадку то відбулось не у твоїй, хлопче, кімнаті, та навіть не у твоєму місті. Звичайно, якщо б – так, то тоді би ти як дав би по зубах всілякім моторолам и бетменам з карлсонамі. А доки можна почекати, воно само якось розсмокчиться, без втручання, дистанційно.

    Ну, а в іншому випадку – так мені і треба. Ще й мало. Треба радіти, бо вижив. І бажано щоб і я, і мої близькі опинилися в подібній ситуації – без стін, праці і без даху над головою.

    Так може у тім і річ, може треба замислитись перед лицем не дуже вічного життя. Бо особисто я жорстко переконаний, бачивши остови будинків в Тоненькому, Авдіївці, у тим, що як би я не був на фронті, то вирви від вибухів і скелети від згорілої техніки були б десь за рогом, на Арнаутській, а мої доньки, в сутінках підвалів, спитали б мене: «А де ж ти був, тато? Чому нічого не зробив?».

    Ось тому, наприкінці, замість е… в… м…, дуже хочу вам, мої друзі, з пафосом порадити роздивитись навколо, не тільки на одну шосту суші або кімнату, більш уважно і розсудливо все зважити та прийняти аргументи цивілізованого суспільства, сподіваюсь що маєте інтернет і wi-fi, треба щось змінити, а почати з себе…  

    Олексій Пайкін, майор ВСУ