Эта семья пережила многое: тяжелый труд, холод, перестройку, переезд из Казахстана в Украину. Сейчас Анатолий Петрович и Инна Петровна Олейник живут в Николаевском районе. Несмотря на то, что общаются на русском и украинском, прекрасно понимают друг друга.
Анатолій Петрович Олійник – із Кіровоградщини, із містечка козацьких зимувань – Гайворона. 1954 року, 18-річним юнаком, за комсомольською путівкою поїхав до Казахстану, освоювати цілинні землі. Через два роки туди ж разом з батьками потрапила уродженка Самари Інна Петрівна. Її мати була вчителькою, а батько – військовим лікарем, капітаном медичної служби, тому родина часто переїжджала з місця на місце. А коли тато вийшов на пенсію, сім’я вирішила облаштуватися на цілині. Саме там Анатолій Петрович та Інна Петрівна познайомилися, закохалися, одружилися та народили дітей.
«Мы прожили там почти 30 лет. Вся наша сознательная жизнь прошла на целинных землях, – розповідає Інна Петрівна. – Там был новейший совхоз, построенный с нуля, а до этого – голая степь, на которой высадили молодых целинников. Туда съезжались люди со всего Советского Союза. Совхоз строили и местные жители, и студенты, комбайнеры, солдаты-«срочники», которых «бросали» на уборку. Так было хорошо, так было весело! На нынешнюю жизнь не похоже и на крупицу. Да, у нас все было хуже, в плане одежды, обуви, но это была молодость, и это было прекрасно!».
Подружжя згадує останні роки життя на цілині. Тоді розвал Союзу відчувався усюди. Люди, котрі давно жили там, поїхавши у відпустку до родичів у Росію, Україну, Білорусію, повертались, щоб продати свої будинки у Казахстані. Хоча всі мали налагоджений побут, дітей, певний достаток. Жителі цілини звикли до важкої праці, бо того вимагала розбудова великого господарства. Колись на цих землях селилися, щоб вижити. Та настали часи, коли мусили їхати. Олійники жили на цілині до останнього, не були впевнені, що побудоване такою виснажливою працею, прийде у занепад. Але покинутих будинків ставало все більше…
«Перед нами встал вопрос: куда ехать? Муж – украинец, я – россиянка. Наши дети родились и выросли на целине. Моя мама еще была жива, и я хотела остаться в России, но у меня была давняя мечта – пожить в Украине. Поэтому карта упала так», – говорить Інна Петрівна.
До України Олійники приїхали 30 років тому. На той час мали вже трьох дорослих дітей. Спочатку жили у Червоноармійському (зараз – Мирне, ред.), а на початку 2000-их переїхали до Благодарівки.
«Здесь строилось хозяйство, давали новые дома в кредит. Я – учительница, Анатолий – механизатор. Мне дали работу, ему дали работу. Чего еще можно было хотеть? Знаете, мы привыкли трудиться. Целину нельзя представить тем, кто там никогда не был. Зимой жуткий холод, мороз, снегом заваливает дома до самой крыши. И вот, ты откапываешь себя, откапываешь скот и идешь таскать воду. На целине тяжело, а здесь… Мы будто оказались в раю. Сами все благоустроили, муж отстроил дом», – згадує Інна Петрівна.
До речі, якщо кожен чоловік має побудувати будинок, посадити дерево та виростити сина, то Анатолій Петрович план перевиконав. За своє життя він побудував три будинки: на цілині, у Мирному та у Благодарівці. Висаджені дерева порахувати взагалі неможливо. Подружжя виростило двох синів і доньку. Молодший переїхав на Миколаївщину разом з батьками, зараз живе у Миколаєві. Старший син облаштувався у Росії (його дружина, як і мати, вчителька). Донька проживає у Німеччині. Інна Петрівна й Анатолій Петрович багаті на онуків, мають аж п’ятьох, та лише двоє проживають поряд, у Миколаєві.
Подружжя мріє, щоб уся родина зібралася у батьків, за одним великим столом. А привід є, ще й який! У наступному році, 2 лютого, вони відзначатимуть 60-ту річницю подружнього життя. Здавалось би, за шість десятиліть можна набриднути один одному, але ні. Олійники живуть у злагоді. Анатолій Петрович трохи скупий на слова, але і досі з ніжністю та повагою дивиться на дружину. Вона ж постійно його хвалить: і господар гарний, і чоловік що треба, і добросовісний, і руки золоті, завжди в роботі.
«Не скажу, что мы никогда не ссоримся. Так не бывает. Но мы всегда находили точки соприкосновения. Прежде, чем упрекать, думаю, а правильно ли это? Если нет – смолчу, а если да, то скажу, как есть. Главное, всегда говорить друг другу правду в глаза, всегда быть честным, – ділиться сімейним досвідом Інна Петрівна. – Нужно помнить, что во время ссоры в вас играет злоба и очень важно, чтобы рядом был человек, который не станет нападать в ответ».
Пропрацювавши усе життя вчителем молодших класів, жінка вважає, що школа обов’язково має виховувати у дітях розуміння інституту сім’ї, тоді і родини будуть міцніші, і доросле життя піднесе менше неприємних сюрпризів.
Сьогодні Анатолій Петрович і досі займається будинком, облаштуванням сімейного гніздечка. Інна Петрівна полюбляє куховарити, тішить чоловіка смачними стравами. У вільний від хатніх справ час, ця надзвичайно цікава та мудра жінка, пише історію свого життя – мемуари. Від сторонніх очей зошити з записами не ховає, каже, звикла бути чесною та казати все як є. Навіть, поздоровляючи подруг з днем народження, звичайними привітаннями не обмежується: пише на чотирьох аркушах усе, що думає та відчуває.
…Життя усіх цих людей було непростим, сповненим копіткої, сумлінної праці, на їх долю припало чимало важких років, а їх молодість відбудовувала післявоєнну країну, по крихті повертаючи їй життя. Кожен з них зробив власний посильний вклад у сьогодення. І за це вони гідні нашої поваги.