Вже понад 25 років головний майстер-сержант служби цивільного захисту Ірина Герасименко несе службу в Миколаївському гарнізоні оперативно-рятувальної служби. За цей час вона приймала тисячі повідомлень про пожежі, надзвичайні події та ситуації, але шквал дзвінків на початку війни росії проти України не порівняти ні з чим, пише Аспект за інформацією ГУ ДСНС України у Миколаївській області.
“В перші дні ми працювали в режимі доба через добу, по шість диспетчерів в зміні (а зазвичай заступає троє), доводилось облаштовувати додаткові робочі місця, адже просто не встигали відповідати на дзвінки. Люди не знали до кого звертались, і шукали на лінії 101 того, хто зможе хоч чимось їм допомогти або хоча б дати надію, що вони не на самоті. Ми підтримували як могли, іноді просто вислуховували, іноді переадресовували на інші служби. Робили все максимально чітко”, – згадує Ірина.
Серед повідомлень та дзвінків, які тоді “проходили” через неї, досі згадує жінку, яка телефонувала і навчала диспетчерів як правильно маскувати вікна від ворога та де ховатись у разі прильотів.
“Ця літня жіночка телефонувала до нас не за підтримкою для себе, а навпаки щоб допомогти нам. Вона розповідала, що вже пройшла одну війну в минулому та добре знає, як можна вберегти себе від підступних обстрілів. Казала як правильно дотримуватись режиму маскування, чому важливе правило двох стін. Я й досі це згадую, адже попри те, що їй вже вдруге доводиться жити у пеклі війни, вона не втратила людяності”, – каже диспетчерка.
Відповідаючи на питання, яке з чергувань було найважчим та який виклик запам’ятався найбільше, Ірина тихо відводить очі та каже, що всі вони важкі та кожен пам’ятає й досі, адже за телефонним дзвінком, чи то в умовах воєнного стану, чи то в мирні часи — чиєсь горе — можливо смерть близької людини, можливо втрачене майно. Залишатись із байдужим серцем в такі моменти вона просто не може, тому й пам’ятає.
Але найстрашніший спогад із життя поза роботою – звуки перших вибухів, які пролунали геть поруч із її будинком, та дні, коли із знайомими та рідними вперше ховались в укритті та через постійні обстріли з боку росії майже п’ять днів не могли вийти на вулицю.
“Весь цей час ми тільки чули звуки “прильотів”, гул техніки, але не розуміли що відбувається там назовні. Ми не знали, чи виберемось з цього підвалу. Згадки про це досі викликають жах”, – згадує Ірина.
Як і всі українці, вона відчуває лише ненависть та лють до російських окупантів, як і будь-яка нормальна людина, не розуміє як можна свідомо вбивати мирне населення, цілити ракетами в житлові квартали. Тож мріє про те, щоб знову настав мир на рідній українській землі та щоб наші діти ніколи більше не стикались з тим, що їм довелось пережити та ніколи більше не пізнавали схожого горя. І заради цього продовжує працювати та допомагати тим, хто цього потребує.
