Коли ми купуємо хліб, то не замислюємося, як він потрапляє на полиці магазину, хто його доставляє у ці небезпечні часи. Втім, є люди, які просинаються серед ночі, завантажують гарячий хліб та смачну випічку і везуть продукцію до населених пунктів Миколаївщини.
Як відбувається цей нелегкий процес – повідомив «Аспекту» працівник Миколаївського хлібозаводу №1, 26-річний водій, Владислав Дичаківський.
- Як витримуєте складний графік роботи? Давно працюєте водієм?
На хлібозаводі працюю 5 років. До війни теж був складний режим: вставав о пів на першу вночі. Жив у Соляних, у гуртожитку. Тож доводилося пішки йти до проспекту Центрального. Там, на зупинці, очікував маршрутку № 31. Десь з 01.30 до 02.00 чекав на збірку продукції. Мій виїзд з підприємства відбувався близько четвертої години ранку. Війна внесла свої корективи у звичний графік роботи. З’явилася комендантська година. Тепер змістився час завантаження хліба і виїзду з території заводу. Виїжджаю о шостій годині ранку.
- З якими труднощами доводиться стикатися під час війни?
До війни був один маршрут, зараз – інший. Це спричинено тим, що деякі магазини закрилися, їхні власники та працівники виїхали з Миколаєва. Не працюють шкільні столові, дитячі садочки. Збільшилась відстань між пунктами доставки, а також географія маршруту. Це може бути Ракетне Урочище, Адміральська, Спаська, а тоді – Ялти, Погранична тощо. До війни я розвозив більше хліба, 125 лотків, які завантажувались протягом однієї години. Зараз трохи менше хліба доставляю, втім витрачаю на це більше часу.
Коли звільнили Снігурівський район від окупантів, ми почали доставляти туди хліб. Люди давно його чекали. Наскільки вони раділи нашому запашному, свіжому, прямо з печі хлібу! Ми з напарником, Максимом Немержицьким, їхали туди, попри негоду, попри те, що скрізь було заміновано, дороги розбиті. Але місцеві мешканці так настраждалися від окупації, що ми з задоволенням везли їм нашу продукцію. До того ж ми доставляли й гуманітарний хліб, який так потрібен миколаївцям та мешканцям області.
Іноді їдеш боком, юзом, по колії, поруч з замінованим полем. Страшнувато було. Був такий випадок, який, мабуть, не скоро забуду. Їхав по бездоріжжю, колеса раптом «злетіли», покотилися у поле, де міни. Пішов по мінному полю за ними, вирішив усе зробити сам, без сторонньої допомоги. Мені це вдалося. Додому потрапив після восьмої вечора. Живий і неушкоджений. Ось і таке трапляється. Але воно того варте!
- Що Вас приваблює у професії?
Знаєте, як людям подобається наша випічка! Продавці і покупці по всьому маршруту чекають на гарячий хліб. Вони нас зустрічають біля магазинів. Тепер ми возимо хліб і на Херсонщину, добре, що міст зробили, а то раніше доводилося їхати 20 кілометрів по бездоріжжю. Втім, яка радість, коли люди висловлюють вдячність усім працівникам за смачний хліб. Вони купують різний асортимент. Кожний має улюблений хліб. Комусь подобається «Горожанін», батон, хтось полюбляє «Миколаївський» або «Елітний». Дехто очікує на солодку випічку. Одним словом – усі задоволені.
- Розкажіть, будь ласка, про Вашу родину.
Мої батьки живуть на Баштанщині, у селі Новоолександрівка. Батько, Аркадій Валентинович, працює головним електриком у сільськогосподарському підприємстві. Моя мама, Людмила Михайлівна, працювала бібліотекарем, зараз вона знаходиться у Польщі. В це село мої дідусі й бабусі потрапили випадково. Вони їхали потягом з Західної України. На зупинці у Лоцкіно зайшли працівники колгоспу і запросили їх до себе, запропонували житло й роботу. Так і народилася у Новоолександрівці сім’я моїх батьків, а потім там народився я. Закінчив школу, вступив до залізничного технікуму, потім вступив до Національного університету кораблебудування. Там займався спортом, грав у баскетбол за університетську команду. Мене навіть запросили у МБК «Миколаїв». Деякий період грав за збірну. Але потрібно працювати, заробляти кошти. Ось так і потрапив на Миколаївський хлібозавод №1.
- Що можете сказати про роботу, колектив?
Працюю із задоволенням. У нас чудовий колектив, керівник підприємства, Альона Анатоліївна Ракова. Вона дбає про умови праці, про модернізацію. Всупереч тому, що я за фахом інженер, втім мені подобається професія водія. Є різні моменти, але основне – це те, що в цілому, весь наш колектив, кожний працівник, робить свій внесок у загальну справу. Ми печемо найкращий хліб і доставляємо його у різні куточки Миколаївської області.
Завжди приємно спілкуватися з людьми, які отримують задоволення від своєї праці. Владислав Дичаківський – один з таких. Молодий, завзятий, енергійний, цілеспрямований.
Тетяна Одинцова
Фото Миколаївського хлібозаводу № 1
