Свідок-пам’ятник Голодомору знаходиться на сільському кладовищі на Єланиччині Миколаївської області.
Туди, ближче до степу, стоїть хрест. Високий, самотній, пофарбований у чорне, обмитий дощами і висушений спраглим вітром. Ані огорожі, ані таблички. Лише білий камінь у підніжжя. І ніхто не знає, що той, запалий у землю камінь — німий свідок голодної весни 1933-го…Про це нагадала Светлана Карличук у групі ЄЛАНЕЦЬКА ГРОМАДА.
Лежить під ним Іван Степанович Коваль, 1907 року народження. Завзятий, працьовитий. Мав хазяйство, був одружений, тішився дворічною донечкою Олею. Все було б добре, аби не фатальні зміни у суспільному житті, революція, більшовизація, голодомор. Знаючі люди говорять, що чоловіки найбільш вразливі на випробовування голодом. От і він, сяк-так переживши голодну зиму, помер від виснаження весною, якраз на день Світлого Христового Воскресіння. Родичі спромоглися збити труну, пофарбували чорнилом і відтягнули на кладовище. Не було сил ставити хрест, і тому мати, баба Хавронія Коваль, з останніх сил притягнула сюди отой білий камінь і поклала в узголів’я аби не загубилася могила. Бо було їх тоді багато: і з хрестами, і безіменних, з ледь насипаними горбиками землі. Пом’янути не було чим, лише наступного року напекла якихось коржиків і пороздавала людям, щоб пом’янули сина.
Ніхто так і не намагався вияснити, у чому була “провина” молодого, 35-річного селянина Івана Коваля, і інших, таких як він, яких брутально скарали голодом на смерть. Може тому, що був жонатий на внучці заможного хазяїна, що працював вдень і вночі і не хотів вступати до колгоспу?
Після смерті годувальника сім’ю “розкуркулили” і вислали у Пензенську область. Маленька Оля виросла, вийшла заміж і жила у Санкт-Петербурзі. Її двоє дітей закінчили Харківський авіаційний інститут, працюють за фахом, а внук є дипломатичним представником у Сполучених Штатах Америки.
Хрест на могилі батька поставила дочка, яка напередодні російсько-української війни приїздила до Єланця, а порядок підтримують родичі, хоча і далекі. Білий камінь пам’яті Ольга зберегла, його і на фото видко у підніжжя хреста.
У скорботний листопадовий день по всій Україні запалають Свічки пам’яті невинно убієнних жертв Голодомору. І якщо у далекому Санкт-Петербурзі, у країні, яка і сьогодні не визнає голодомор геноцидом українського народу, і у ще більш далекій Америці засвітиться свіча на вшанування пам’яті батька, діда і прадіда — Івана Степановича Коваля, якого змусили померти від голоду на благодатній українській землі весною 1933-го, ми будемо впевнені, що подібне не повинно повторитися.
