Наприкінці 2022 року роту Юрія перекинули на напрямок Снігурівки та Березнегуватого. Військові діяли у складі 61-ї бригади, просувалися через населені пункти й зрештою зайшли до Краснолюбинська, коли російські війська залишали правобережну Херсонщину.
Люди, які пережили окупацію, обіймали українських захисників, цілували й дякували за повернення. Проте шлях до цих зустрічей був важким. За словами Юрія, підрозділ обстрілювали міномети й танк із замаскованої позиції. Близьких стрілецьких боїв тоді не було, але військові постійно перебували під вогнем і зазнали значних втрат.
Після короткого перебування в Краснолюбинську підрозділ відвели в район між Новою Одесою та Миколаєвом — на відпочинок і поповнення. Приблизно за два місяці військові знову вирушили на Херсонщину.
Позиції облаштували поблизу Велетенського, на березі Дніпра. На протилежному березі залишався противник. Ставлення місцевих до українських військових, згадує Юрій, було різним: одні дякували, інші уникали спілкування. Були й ті, хто, за його словами, передавав ворогу інформацію про розташування підрозділів.
«Було по-різному. Хтось обіймав і дякував, а хтось навіть не вітався, відвертав голову. Були й ті, хто нас здавав. Ми заселялися в будинки, а потім туди прилітало. Згодом з’ясовувалося, що люди передавали інформацію. Тому контраст був дуже помітний: там, де росіяни знущалися з людей, нас зустрічали з обіймами, а там, де окупанти не встигли наробити стільки лиха, було більше тих, хто чекав на них».
Позиції постійно обстрілювали міномети й танки, побратими отримували поранення. Згодом військові почали виходити на острови Дніпра. Укриттів там майже не було: землю місцями вкривала вода, окопатися було неможливо.
Та серед важких спогадів про острови Юрій із гумором згадує ще одну напасть — комарів.
«На острові укритися ніде, окопатися теж. А найбільша небезпека — це островні комарі! Такої гидоти я в житті не бачив. Цілодобово кусали, і ні мазі, ні спреї, ні дим нічого не допомагали. Єдине, що рятувало, — видані нам пончо з прогумованого матеріалу, які комарі не могли прокусити. Але літо, спека, ти накрився пончо — і сидиш, наче в мікрохвильовці. Оцих комарів я ніколи не забуду».
Окремим випробуванням були ротації. Військові змінювали час виходу катерів, намагаючись не дати ворогу підловити їх під час передачі позицій. Саме на такі моменти й чекав противник.
Під час однієї з ротацій група Юрія виходила з острова з боєм. Під вогнем опинилися й ті, хто прибув на заміну. За його словами, наступна група протрималася лише кілька годин. Евакуювати загиблих побратимів не вдалося.
«Найгірше було саме під час «пересменки». Вони намагалися підловити нас, коли одна група виходить, а інша заходить. Так було й тоді: ми виходили з боєм, хлопці заходили з боєм. Через дві години їх уже не було. Вони й досі лежать на тому острові. Ми не змогли їх забрати. Царство небесне хлопцям. Міцні чоловіки були».
Ще одне важке випробування чекало на острові Хомка. Туди вирушили троє: старший групи Михайло «Піксель», Славік «Шип» і Юрій. Розраховували, що острів, розташований ближче до їхнього берега, не стане ціллю противника. Але ці сподівання не справдилися.
Уночі почалися танкові обстріли. Згодом на острів зайшла ворожа група, яку Юрій називає кримським спецназом. Під час зіткнення старший групи дістав два осколкові поранення в таз і вибув із бою. Протистояти противнику довелося двом бійцям.
«Десь о третій годині дня Славік помітив піхоту й сказав: “Хлопці, піхота!” Ми навіть не встигли нічого толком зрозуміти, тільки зброю підготували. По нас ударили з гранатомета, старший групи отримав два осколкові поранення. І бій ми приймали вже удвох.
Спецназ є спецназ. Дуже важко з ними. Рухаються швидко, по них важко влучити. Було дуже страшно. І нас урятувало те, що з берега почав працювати наш мінометний підрозділ під керівництвом мого першого ротного. Хлопці відпрацювали чітко, впритул до нас, але так, щоб не зачепити. Вони відтиснули противника, і ми втримали острів».
Військові залишалися на позиції до ранку, коли прибули бійці Сил спеціальних операцій. Група Юрія передала позицію наступній зміні. Проте небезпека залишалася: за його спогадами, на острові діяв ворожий снайпер. Наступного дня від його пострілу загинув побратим Паша. Знайти снайпера не вдалося.
Ці події стали одними з найважчих спогадів Юрія. На островах загинуло багато українських захисників. Тоді підрозділи ще не мали стільки безпілотників, які сьогодні допомагають спостерігати за обстановкою та зменшувати ризики для піхоти.
«Тоді ми самі собою захищали острови. А зараз острови захищають безпілотниками. Тепер хлопці можуть спостерігати за обстановкою з берега, а не постійно ризикувати життям, заходячи туди пішки. Технології змінили війну. І це добре, бо головне — зберегти людей».
Секція комунікацій 123-ї окремої бригади безпілотних систем
