На Донбасі постійні обстріли: КАБи, РСЗО, артилерія. Криють жорстко, але зазначу, що FPV-дронів все ж таки набагато менше, ніж на островах, – ділиться спогадами про пекло війни 43-річний Олександр на позивний «Вітер», командир підрозділу окремого батальйону 123 бригада тероборони ЗСУ / 123 territorial defense brigade.
Родом «Вітер» з Кривого Озера, що на Миколаївщини. До повномасштабного вторгнення чоловік жодного відношення до армії не мав, працював інженером у сільськогосподарському направленні.
– Все почалося зранку, – всміхається Олескандр. – Мене розбудила дружина зі словами, що Миколаїв бомблять, повірив я не одразу. Коли вже все стало зрозуміло, ми з дружиною вирушили у Криве Озеро, де зрештою я доєднався до Сил ТрО у складі нашої Миколаївської бригади.
Свою службу Олександр розпочав на посаді командира взводу. Згодом, коли сформувалась штурмова рота, «Вітер» її очолив й вирушив зі своїм підрозділом на острови.
– Знаєте, війна тоді мала такий специфічний характер, що ти міг зовсім не бачити ворога, вони так жорстко обстрілювали, що ми навіть і голови могли не підіймати. Прямий контакт з ворогом відбувався вже безпосередньо на островах. На початку було важко, тому що не було налагоджено взаємодії між суміжними підрозділами, проте з часом, звісно, все налагодилось.
На островах Олександр отримав тяжке поранення – підірвався на міні, втратив ногу.
– Тоді я з групою зайшов, аби зрозуміти обстановку. Зі мною були троє хлопців, молодих, тож я пішов першим як командир, а вони за мною. Тричі ми ходили по тій стежці – то обстріл, то дрони. Та вже коли востаннє вийшли на ділянку, я наступив на протипіхотну міну, а під нею ще був сюрприз – 400-грамова тротилова шашка. Ногу мені розірвало до коліна, – розповідає «Вітер». – Коли ступаєш просто на протипіхотку, страждає носок чи п’ятка, а тут таке. І хлопців до себе я підпустити не міг, адже є загроза, що міна була не одна. Я сам до них добирався, та коли я почав рух, з сусіднього острова ворог відкрив вогонь. Спочатку з кулемета, а потім вийшов танчик. Але нічого, як бачите все більш менш обійшлося.
Пройшовши лікування та реабілітацію у Франції, куди чоловік поїхав разом з родиною, через чотири місяця після поранення Олександр повернувся до своїх хлопців.
– Так, я вже не такий спритний, але як я міг кинути своїх. Мій досвід, навички ще згодяться для війни. Своїх треба берегти!
Вдома на «Вітра» чекає дружина і донька.
– Наразі моя родина в Миколаєві, я пропонував їм виїхати за кордон, але без мене вони не захотіли. Дружина моя, звісно ж, рішення моє не підтримує, хвилюється, та нічого проти жодного разу не сказала, добре мене знає, – посміхається Олександр. – Моя родина – це моя віра, надія та підтримка!
За особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України Олександр нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
– Тепер, тут, у війську, в мене з’явилася ще одна родина, мої хлопчики, про яких теж треба піклуватися. Це моя основна мотивація, а також я продовжу боротьбу ще й за тих, кого вже з нами немає. Ми заплатили страшну ціну і шляху назад у нас немає.
Регіональне управління Сил територіальної оборони “Південь” ЗС України
