Тимофоей Милованов рассказал о своих впечатлениях от перелёта в США и о прибытии в Питсбург:
“Мій перший день в США.
Я спав. Дорога з Києва до Піттсбургу зайняла більше доби. В Бориспіль я виїхав десь о 4:30, а додому потрапив о 5-й ранку за Києвом.
Фінгал мій розквіт і в Борисполі я купив окуляри, щоб його заховати. Дешевих не було, але я і не шукав. Тому Армані за 120 євро.
В літаках я спав. Летів через Франкфурт і Чикаго. Інколи питали довідку про ковід, на масках наполягали, але не дуже.
В Чикаго на кордоні мене відправили на перевірку. У мене є Goobal Entry. Це означає, що я пройшов глибокий background check і мене зазвичай система пропускає автоматично, без спілкування з людиною. Цього разу так не вийшло. Система ідентифікувала моє обличчя (facial recognition), незважаючи на синець і запливше око. І відправила до офіцерів митниці та кордону.
Мені це не сподобалось. Я трохи злякався. Бо я не був в США з минулого листопада. І технічно порушив вимоги грін карти знаходиться більшу частину року в США. Я постійно порушую цю вимогу останні 7 років, але намагаюсь бувати в США кожного місяця. Тоді прикордонники не чіпляються.
Офіцери почали розпитувати мене про мою діяльність в Україні. Я сказав що був міністром, але маю повну позицію професора в Піттсбургу, плачу податки тут, маю тут пенсійні заощадження тощо. Тобто США з точки зору їхніх законів є для мене домом. Так, я є радником офісу, викладаю в Київській Школі Економіки, та маю кілька посад в Україні, але це все вторинне порівняно з викладанням в Піттсбургу. Вони запитали як я викладав минулого року. Я сказав онлайн. І все. Мої аргументи прийняли.
Після цього перевірили багаж. Було двоє людей. І чітко грали в доброго і поганого поліцейського. Жінка постійно наїзджала. «Чому у вас так багато паспортів?» «скільки у вас грошей? Напишіть точно і поставте свої ініціали». «Чому так мало речей в сумці?» А чоловік жартував про мої синці і про те що політика в більшості країн світу це фізична справа. Але не в США.
Перевірили і відпустили. І я запізнився на літак до Піттсбургу. Довелось чекати ще 5 годин в аеропорту на наступний літак. Він був повний, не було місць. Через те у мене був бізнес клас квиток (я літаю в США бізнесом, бо інакше моя продуктивність сильно падає; плачу за це сам. Інколи KSE або Піттсбург відшкодовують, інколи ні), авіакомпанія знайшла мені місце (в економ класі). Для цього зняли з літака іншу людину. Він ходив сердився, бо це був останній літак і він тепер мав ночувати в Чикаго. А я мовчав і думав чи має мені бути соромно. Соромно не було.
В Піттсбургу я взяв Убер. Коштував він біля 50-60$. Везла мене пересічна американська людина, яка намагається трохи заробити грошей. Вона чекала більше години щоб взяти пасажира. І її заробіток був після податків, витрат на машину та Убер, не більше 20-30 доларів.
Вдома … я не був в своїй квартирі біля 8ми місяців. Ключі були у товариша. Професора з бізнес школи Carnegie Mellon. Ми колись разом були в University of Pennsylvania. Я викладав, а він був студентом. Він зустрів мене і дав ключі.
В квартирі нічого немає. Тільки матрац на полу. Я люблю мінімалізм. Думаю за кілька днів привезу певні меблі зі storage. Квартира в прекрасному стані. Все працює ніби тут весь час хтось жив. Клімат контроль, вода, вентиляція. Нічого не протекло. Це говорить про якість квартир в моєму будинку.
За квартиру я плачу 1500$ в місяць. З цього серпня. Раніше було 1100$. Ось вам і інфляція в США – в моєму випадку 40% за рік.
Сьогодні спробую завести свою машину, яка стояла. Боюсь прийдеться тягнути на станцію. І піду до лікаря – на перевірку синців та ока. Ще може в спортзал схожу. В моїй будівлі три спортзали платних і один безкоштовний для мешканців. А навколо, в радіусі кілометра – 10-15 спортзалів. Сподіваюсь трохи скинути вагу за мій час в США”.
