Николаевский хлебозавод № 1 и редакция газеты “Николаевские известия” продолжают публикацию статей, присланных николаевцами на конкурс о родном крае. Предлагаем творческую работу Василия Сагун “Родная земля, родное небо”.
Кожному з нас найбільше усього мила своя рідна сторона. Лише на рідній землі людина відчуває себе справжнім господарем. Лише на рідній землі людина наполегливо працює і має змогу отримати задоволення від життя. А ось на чужині людина, як правило, відчуває себе незатишно, сумує за своєю батьківщиною, за своєю домівкою, і навіть якщо живе на чужині довгі роки, усе одно залишається там чужою. Там людина ніколи не буде почувати себе вільною і щасливою, бо їй буде постійно не вистачати гарних друзів і тепла рідної домівки. Лише наша рідна земля дає кожному з нас усі можливості домогтися того, що бажаєш, дає впевненість у своєму житті, у своєму майбутньому. Треба любити свій рідний край, свою рідну землю. Адже недаремно про батьківщину кажуть: «Для мене ж той край найкращий, де виросли крила мої».
Цей вислів достатньо зрозумілий, бо кожен з нас повинен бути щирим патріотом. Бо чи є щось найбільш миліше в нашому безмежному світі, ніж рідні люди, батьківська хата та рідне затишне подвір’я. Особисто я вважаю, що Батьківщина – це велике сімейне коло, мої рідні, мої друзі, моя школа і все, що мене оточує. Для мене найдорожча за все співуча українська мова, яка бринить у серці відлунням творів видатних українських письменників і поетів. А повсякденно милуючись чудовими місцевими краєвидами, я щиро пишаюсь красою рідної природи, красою рідного краю. Коли я осмислюю, що народився і виріс на цій чудовій землі, серед плодовитих земель, талановитих земляків і первозданної краси України, мою душу і серце переповнює нескінчене щастя.
Наша держава велика і простора. ЇЇ природа квітуча, земля родить дорідну пшеницю, гарними ростуть сади. Я народився в її невеличкій частині – місті Миколаєві.
Місто розташоване на території з унікальним природним кліматом, який створюється південноукраїнськими степами і теплим Чорним морем.
Місто любить свої річки, укріплює їх береги, будує через них мости. Територія Миколаєва омивається з двох сторін річками Південний Буг і Інгул, а з боку Чорного моря — лиманом Бугським.
Саме тут я вперше побачив прекрасне українське небо і золотаві пшеничні поля. Навчився розуміти добро і зло. Все дороге і рідне в цьому місті: стежина до отчого дому, калина біля вікна, п’янкий запах акацій.
Це місто – колиска Чорноморського флоту. Воно порівняно в іншими містами молоде і сучасне. У вересні цього року ми будемо святкувати 228-річчя з дня його заснування.
У Миколаєві є дуже цікава обсерваторія – морська (астрономічна). Вона заснована першою в нашій державі і найстаріша серед обсерваторій Східної Європи.
Крім того в моєму місті знаходиться єдиний в нашій державі музей суднобудування і флоту, який був створений у 1978 році. Експозиція музею розповідає про становлення суднобудівельної справи в наших краях, про бойові подвиги минулого і про те, чим живуть сьогоднішні суднобудівники.
Також милують у нашому рідному місті досить багате різноманіття садів і скверів: бульвар імені адмірала Макарова, парк «Перемоги», Каштановий сквер та багато інших.
На честь Миколаєва Кримська Астрофізична обсерваторія відкрила малу планету – Nikolaev. Надіюсь, що ця зірка завжди вказуватиме правильний шлях для розвитку міста.
Моє місто – одне із найкрасивіших міст південної частини нашої держави. Воно постійно розвивається і продовжує жити. А захищає його завжди власний ангел-охоронець – Святий Миколай.
На перехресті рік,
Між вод Інгулу й Бугу,
Вже понад двісті літ
Є місто-корабель.
Я не прошу, Господь,
Для себе долю другу,Навічно якоря
В теплі твоїх осель.Тут, у південнім краї,
Квітне мій Миколаїв,
І молоді вітрила
Радують очі мої.
Цвітом акацій пахне,
Юної сили прагне
Місто, яке зростило
Білі, мов сніг, кораблі.На Адміральській тут
Схилилися тополі,
Соборна і Морські –
Велика і Мала,
Ліски і Водопій,
Темвід старий до болі,
А про Слобідку я
Вам розкажу сама.Мене завжди сюди
Незримі тягнуть ниті,
Ти – корабелів край,
І навіть – місто-порт,
Ти – музика вітрил,
Вітрил у цілім світі,
Ти – Креміневський вірш,
Ти – Бахтовський офорт!
Рідний край – це саме миле, найкрасивіше місце на землі. Тут найкрасивіша природа, найцікавіші казки, найкрасивіші і найдобріші люди. Тут все своє, таке рідне і улюблене.
У кожної людини є свій рідний край, куди хочеться весь час повернутися. Чому це місце так тягне до себе? Чому багато тужать про нього на чужині? Напевно, тому що знайомство з навколишнім світом вперше відбувалося саме в цих краях. Маленька людина вперше тут побачила сонце, почула шум дощу, пішла до школи, знайшла друзів.
Рідний край – найкрасивіше місце на землі, тут живуть самі хороші люди. А скільки всього цікавого тут було, скільки хороших спогадів пов’язано з цим місцем. Тут рідний дім, де мама чекала зі школи. Приходиш додому, а на столі рум’яні млинці з молоком. Що може бути смачніше!
Де б не була людина, в який куточок землі вона б не забрела, завжди буде згадувати свій рідний край, такий гарний і улюблений.
У Миколаївській області розташоване мальовниче село Галицинове, у якому я і народився! Це частина моєї рідної Вітчизни, покровителька батьківського роду, моя відрада і надія, мої сподівання і звертання. Село добрих і працьовитих людей, які прагнуть зробити його зручним і впорядкованим.
У ньому я народився, пішов до школи, тут моя рідня, друзі і знайомі, тут і доля моя.
Дуже гарне село навесні, коли цвітуть сади, і влітку, коли будинки потопають у зелені і квітах.
Я живу і снюся своїм селом, воно в мені, бо будить думку і гріє душу, дороговказ і майбуття моє.
Я уособлюю Галицинівську землю, що повнить світлом наш небокрай, чесних, порядних людей і є дивом калиновим, чарами барвінковими…
І знову ця знайома стежка в полі
Петля, в’юнить до рідного села,
Що маячать ген-ген на видноколі,
Тут народивсь, тут молодість пройшла.І серце в грудях трепетно заб’ється,
І сум, і радість болем забринить.
Душа моя немов з-за граток рветься
І пташкою в гніздо своє летить.І хочу я душею притулитись,
І зором обійняти все довкіл,
ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО КРАЙ І СЕЛО
Із записів і розповідей жителів відомо, що Катерина II нагороджувала полководців за бойові заслуги у воєнних діях, виділяючи їм землі. Прагнучи якнайшвидше заселити цю територію, вона роздавала землі російським і українським поміщикам, чиновникам, офіцерам. Виділила вона землі і Сергію Галицину, чи то Галицькому. Це було у 1800 роках. Є припущення, що селу більше 200 років.
Тут, на землях, які знаходяться біля річки, Галицин побудував свій маєток, який тягнувся від колодязя і до кінця теперішньої вулиці Пирогова. Існувало ще одне поселення Випханка, де зараз знахолиться Миколаївський глиноземний завод.
Інші записи свідчать, що саме після відміни кріпосного права у 1861 році було засноване село. Землю під забудову роздавали слугам Галицина. Так навколо маєтку, поблизу річки, утворилося село. Сергій Галицин роздавав землі і у степу (де сучасні вулиці Набережна і Пирогова). Тут було організовано декілька кустарних майстерень де працювали бондарі, ковалі, шевці та інші. Працювала крамничка. Щорічно у Богоявленську відбувалися ярмарки, куди і вивозили місцеві селяни на продаж коней, городину, гончарні вироби.
Згодом хазяї мали свої сади біля залізничної колії, які простяглися аж до сучасної школи. Тут були і виноградники. Існує думка, що Галицин полюбляв сади і виділяв під них землі. Гарні сади мав Костянтин Волченко, славився на всю округу виноград Йосипа Крота.
ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО КОЛГОСП
Із 1909 року, як свідчать архівні дані, село Галицинове входило до Снігурівського району Херсонського уїзду, а 22 жовтня 1922 року було організовано колгосп, яким керував із 1924 року Клименко Захар Платонович, секретарем був Ноздренко Феодосій Никифорович. З 1924 року колгосп “Галицинове” входив до об’єднаної артілі імені Леніна №6 Миколаївського сільського району Одеської області, а з 1937 року — до Миколаївської області. У жовтні 1923 року в колгоспі працювало 4 сім’ї. Колгосп не мав племінної худоби.
СТВОРЕННЯ РАДГОСПУ
В 1958 році був створений радгосп “Жовтневий” на основі колгоспу “Молода гвардія”. В радгоспі було 1622 га землі та 72 робітники. Першим керівником радгоспу був Бущан Леонід Архипович — розумна, чесна, працьовита, віддана своїй справі людина. Під його керівництвом радгосп вирощував плодові і виноградні саджанці, почали будувати теплиці для загартування прищеплених виноградних саджанців, побудовано майстерню для прищеплювання виноградних саджанців. Засаджено 330 га винограду європейських сортів, 100 га прищеплених лоз, закладено 300 га садів. Головним агрономом на той час був Іван Іванович Ліщина (він і сьогодні шанована людина у нашому селі). За час його керівництва зросла врожайність зернових з 15 до 35 ц з га. Було оновлено 110 га садів і 100 га виноградників. В 1968 році Леоніда Бущана було відправлено на роботу в управління сільського господарства. Його посаду зайняла Цимбал Анна Григорівна. Під її керівництвом добудували холодильне приміщення. У зв’язку з тим, що почали розширюватися площі виноградників, було споруджено прищеплювальний комплекс. Працювало три холодильні камери. Кожна вміщувала по 90 тонн продукції. На виноградній школьці кращими прищеплювальницями були Тарнаруцька Марія (бригадир), Місюкевич Ольга, Мельник Ольга, Будниченко Євгенія, Голота Анна, Бучко Галина, Бучно Надія, Закушняк Стефанія.
В березні 1977 року директором радгоспу став Сагун Василь Леонтійович. Під його керівництвом було побудовано ангар на другій бригаді, заасфальтовано тік, побудовано літній табір для тварин і приміщення для розведення великої рогатої худоби. Було посаджено 16 га саду на карликових підвоях. Для розширення радгоспу використовувалися землі Лиманівського радгоспу “Радянська Україна”. Село розросталося, радгосп “Жовтневий” давав високі врожаї. Цією людиною був – мій дідусь, якого, нажаль, вже нема з нами. Але я дуже люблю і шаную його, та й не тільки я, а все село. Я чув дуже багато розповідей про те, якою доброю і працьовитою людиною був мій дідусь. Ми пам’ятамо і шанумо його!
ІСТОРІЯ ШКОЛИ
В 1909 році було засновано однокласну земську школу, а в 1913 — трудову, завідував нею Борисов. Школа мала два відділи і працювали в ній два чоловіки. Всього навчалося 43 учня, які входили в три групи.
В 1929-30 роках школу відвідувало 22 учня віком від 8 до 12 років. У 1928 році на посаду завідуючої призначено Шапченко Клавдію Федорівну, яка попрацювавши рік на цій посаді, вона передала роботу Мельникову, якого в 1950 році було заарештовано.
Сучасна Галицинівська загальноосвітня школа добре пам’ятає своїх директорів: Воєхевича Григорія Герасимовича, Московка Олексія Олексійовича, вчителів Волченко Раїсу Павлівну, Воєхович Марію Михайлівну, Мащенко Марію Андріївну, Будника Володимира Олексійовича, Ільницьку Раїсу Григорівну.
З 2000 року директором школи працює Вітвіцька Тетяна Володимирівна. Під її вмілим керівництвом школа досягла великих результатів. І зараз трудяться на педагогічній ниві майстри своєї справи, досвідчені і вимогливі вчителі. Більше тридцяти років працюють Борозенці Микола Миколайович та Галина Віталіївна, Гримак Світлана Олексіївна, Самойлов Петро Петрович, Гах Надія Степанівна — навчають дітей розумному, доброму, вічному.
ВОНИ ТВОРИЛИ ІСТОРІЮ НАШОГО СЕЛА
Цікаве наше село своєю історією, а найбільше — людьми. Тридцять два роки свого життя віддав Володимир Олексійович Будник школі та її учням. Уже підросли донечки-красуні Тетяна та Олена. Батьківський талант до малювання передався старшій донечці Тетяні, яка зараз працює вчителем у школі, а молодша Олена працює на землі.
Володимир Олексійович дуже любив свою роботу і намагався навчити своїх учнів усьому тому, що вмів сам. На уроках трудового навчання хлопчики вчилися працювати за станками, займалися токарною та столярною справами, вчилися ремонтувати шкільні меблі.
Багато років талановитий майстер вів гурток технічної праці, де учні вчилися виготовляти різні фігурні та декоративні предмети. Школярі не раз були призерами районних та обласних виставок. Особливо всіх зачарували підсвічники та булава, які і зараз є окрасою кабінету трудового навчання.
Вже давно Володимир Олексійович пішов на заслужений відпочинок, уже виросли і мають свої затишні оселі його учні, деякі повернулися працювати у школу. Учні дуже люблять цю чуйну та добру людину, яка може вислухати і дати цінну пораду. Вже виросли внучки Ірина, Аня, Олена, підростають правнучки.
Щастя вам, Володимире Олексійовичу, та вашій родині. Побільше б таких працьовитих і енергійних людей і тоді б життя наше стало набагато кращим!
Хто побував на її уроках, хто мав можливість поспілкуватись хоч раз із нею, той пронесе крізь усе життя любов до дітей, до праці. А бачили, як вона вміє працювати, захопити інших своїми ідеями? Вона вміла вимагати, а взамін давала глибокі знання. Це — Волченко Раїса Павлівна, вчитель географії. Вона знала і любила свій предмет, уміла донести матеріал до кожного учня. Всю свою педагогічну діяльність Раїса Павлівна спрямовувала на виховання підростаючого покоління.
Маючи семеро дітей, Катерина Федорівна Неділько не залишила сімейної традиції (любов до вишивання). Вишиває рушники, серветки, подушки, на Опрппяких красуються червоні троянди, жовті лілії, калина, різнокольорові співучі пташки, а від подушок не можна відвести очей: різні геометричні візерунки, малюнки. Вміле поєднання теплих і холодних кольорів свідчить про її щасливе життя. Бо щастя не в багатстві, як вважає Катерина Федорівна, а в добрих і лагідних дітях! Вона може гордитися своїми дітьми (незабаром їй буде присвоєно звання “Мати-героїня”)!
Моє село — це унікальне поєднання найкрасивіших природних ландшафтів. Часті походи рідними просторами дозволили мені вивчити рослинний світ нескінченних ландшафтів полів і лугів. Квітучі влітку, взимку вони повні снігової чарівності. А весняне пробудження таке саме прекрасне, як строкатий серпантин осіннього листопаду.
У будь-який час року мій рідний край дарує справжню насолоду для душі і захоплює своєю родючістю. Налитим зерном колосяться хліба, хвилюючись золотими переливами під спекотним небом. Це означає, що круглий рік ми будемо зі свіжим, запашним хлібом в наших будинках. Розлогий баштан гордо випинає руді боки цукрових динь і смугасті кожухи стиглих кавунів, між якими сидять кабачки і патисони.
Заливні, квітучі луки йдуть у далечінь по гладких смарагдових покровах соковитої трави з яскравими вкрапленнями дивовижних польових квітів, ароматний шлейф яких пливе над мальовничою долиною. Стада строкатих корівок мирно пасуться під симфонію безперервно гудучих у повітрі комах.
По краю луки шеренгою стоїть березова лісопосадка, біліючи витонченими, стрункими стовбурами тендітних дерев.
Люблю село своє тоді,
коли осталось наодинці
при не столоченій билинці
й не скаламученій воді.
Коли збирається рідня,
хай вже мала, та працьовита,
у бронзу літа перелита,в осінню честь оцього дня.
І тихо мовляться слова,
і шепче зірка вечорова.
І чуть, як засина трава
у колисковій рідній мові.Скільки віршів написано про село! Скільки пісень проспівано! Скільки прекрасних слів сказано! «СЕЛО НА УКРАЇНІ – НЕНАЧЕ ПИСАНКА СЕЛО»
Здається, що так гарно сказав Тарас Шевченко саме про наше рідне Галицинове, яке у листопаді святкуватиме свій зрілий вік — 216 років!
Хочеться помандрувати в минулому і зазирнути у майбутнє цього чудового райського куточку, де є все: ліс, річка, талановиті та щедрі люди. Дуже гарно у своїй поезії сказала вчитель від Бога, розумна та ерудована Світлана Гримак, заступник директора нашої школи:
Моє село
Моє село лежить на тій землі,
Де гарна річка і стрункі ліси,
Де степ розлогий і акацій цвіт,
Моє село — це мій найкращий світ.
Моє село лежить на тій землі,
Де гарні квіти і рясні сади,
Де річка Буг несе стрімкий свій біг,
Моє село — це радість всіх моїх доріг.
Моє село лежить на тій землі,
Де наші предки славний шлях пройшли,
Де сіють хліб і родить виноград,
Моє село — це мій найкращий сад.
Живи, село, іще багато літ,
Минають хай тебе всі біди, всі нещастя.
Живи, село, і буду рада я,
Що є моє село, і це — велике щастя!
Найцінніший скарб мого села – це люди, добрі, чуйні, порядні, готові в будь-яку мить прийти на допомогу. Вони дуже працелюбні: майже у кожному дворі велике господарство, а через двір – пасіки або прекрасні сади. І навкруги – ідеальний порядок та чистота.
Я дуже люблю своє село, людей, які в ньому живуть, рідний край, славний історичними подіями та героїчним минулим. І при спілкуванні з незнайомими людьми я можу розповісти багато цікавого з історії рідного запорізького краю, з життя та подвигів козаків-запорожців, про безцінний внесок жителів Запорізької області в перемогу над фашизмом та відбудову країни з післявоєнних руїн. Тому мій обов’язок – зберегти в пам’яті імена людей, які віддали свої життя заради нашого мирного майбутнього та розповісти про них наступним поколінням сміливих запорожців.
Зростає вже немало поколінь,
На цій землі рідненькій.
І хочеться вклонитися їй до колін,
Що нам усім була за неньку.
Вже не один вік, нам врожаєм родить.
Від прадідів, до нині нас годує.
Благословенно нас в майбутнє вводить.
За це, з нас кожен рід, її шанує.
Що бiльшiсть тут усi вiдкритi.
I вихованi не одним сторiччям.
На цiй землi, мов з оксамиту,
Зростаючи пiд цим блакиттям. За те, що кожен, хто сюди прийшов,
Не гостем був, не був чужинцем.
А свою пристань тут знайшов.
Не вiдчувався поодинцi.
Спасибi, тобi матiнко земля!
Вiкiв тобi славетних, ще надовго!
Хай Боже, тобi стежку вистеля.
Вклоняємося тобi низько в ноги!
