Редакция “Николаевских известий” продолжает публикацию материалов от участников конкурса, приславших статьи о родном крае. Напоминаем, что Николаевский хлебозавод № 1 и “Николаевские известия” проводят конкурс историй о родном крае до конца февраля 2017 года. По итогам конкурса будут награждены победители. Сегодня предлагаем вниманию читателей публикацию “Городские пейзажи” Натальи Буряковой, ученицы 10-А класса Первой украинской гимназии имени Николая Аркаса (директор С.В. Бережной, классный рукововодитель Н.А Яценко)
Сьогодні прокинулася дуже рано, підійшла до вікна. Замислилася… Хочеться нового краєвиду, не виходячи з квартири. Придивляюся уважніше до старого. Миколаїв був прекрасний вічно, тобто скільки себе пам’ятаю. Ні, таки вічно! Він переживав свою історію разом із цілим світом. Видозмінювався, руйнувався, будувався… Ці переродження його лише прикрашали. Невпинно в нашому місті щось будують, добудовують, реставрують. Однією з візиток Миколаєва таки є його краса: дитяче містечко «Казка», Миколаївський зоопарк, парк Перемоги, Миколаївський академічний театр драми і комедії… Хтось бачив ці компоненти, прокидаючись щоранку, а в когось із вікна інша панорама, теж прекрасна й рідна, миколаївська.
Отак і в мене: коли є вільна хвилинка, автоматично – магнетично лину до вікна, щоби помилуватися. Враховуючи вередливу погоду, у якій, без сумніву, є своя родзинка, щоранку, що обіду й щовечора за вікном інакший, усе новий і новий пейзаж. Але є й постійні об’єкти споглядань. З мого прекрасного вікна видно світ на ймення Миколаїв: оглядаю сквер, парк, дитячий садок, школу й аж три церкви. З вікна спостерігаю за людьми, вони змінюють свою поведінку згідно з настроєм. В одну пору дня люди рухаються жваво, в іншу – мляво. Можливо, те, що їх оточує, передає їм свій стан? Чи, навпаки, погода змінюється відповідно до людських почуттів?
Через те, що сьогодні дуже хороша погода, я би не відмовилась від чашки кави, випитої у центрі мого прекрасного міста. На вулиці неймовірна погода. Сідаю в маршрутку, вона штовхається, ляскають усі деталі, і зі скрипом знов починає рухатися, а ми тягнемося далі до центру міста зі швидкістю жвавого бігуна. Деякі пасажири за моєю спиною роздратовано зітхають, але нічого не вдієш. Подорож має тривати загалом сорок чотири хвилини, але таке трапляється дуже рідко: ця дорога, якою ми поїхали, – дуже стара. Я, притиснувши лоба до вікна, дивлюся, як ці домівки проносяться повз, немов панорама в фільмі.
Сліпуче сонце, безхмарне небо, чашка кави, нічого робити. Жити так, як я живу зараз, коли забагато денного світла і так мало темряви; куди легше, ніж влітку, коли всі гуляють щасливі.
Попереду нескінченні вихідні, які маю чимось наповнити. Хочу повернутися у свою кімнату, до вікна.
Наталі Бурякова, учениця 10-А класу Першої української гімназії імені Миколи Аркаса
