Николаевский хлебозавод № 1 и редакция “Николаевских известий” продолжают знакомить жителей области с интересными историями, посвященными родному краю. Эти истории написаны нашими читателями, жителями Николаева и районов области. По мере поступления мы публикуем лучшие из них. Спасибо всем, кто откликнулся и прислал свои творческие работы! Сегодня предоставляем вниманию читателей статью “Родные аллеи” Анастасии Паплаускайте, ученицы 10-А класса Первой украинской гимназии имени Николая Аркаса.
Мені пощастило з квартирою. З вікон відкривається прекрасний вид на річку, де вечорами розливається вогняними фарбами захід сонця, спалахує, наче іскра, і осідає, наче попіл на землю зелено-синім покровом ночі. А ще звідти видно парк Перемоги, що знаходиться через дорогу від мого будинку.
Парк завжди був для мене місцем душевного відпочинку. Він простягається величезним зеленим килимом далеко – далеко, аж туди, де видно річку. Він надто схожий на ліс. Зарослі доріжки, стежки крізь молоді деревця, спів пташок, крики ворон, гриби після дощу, м’яка зелена трава, що огортає землю, усіяну камінчиками й паличками. Я прогулююсь парком у повній тиші. Минаю дерева. Кожне з них особливе. Кожне має свій характер. Листя шелестить, пташки співають, літній вітерець куйовдить мені волосся. Виходжу на центральну аллею, до берези. Вона одна на весь парк. Я підходжу, укотре роздивляюся кору, торкаюсь її. Іду аллеєю вниз. Униз, униз, аж до річки. Мимохіть роздивляюся покинутий атракціон. Його теж захопило життя парку-лісу. Крізь бетон пробиваються молоді дерева та трава. Будівля поросла мохом і в’юнкими рослинами. Виглядає набагато краще. Іду.
Уже крізь дерева видно блакитну стрічку ріки. Виходжу на пляж. Роззуваюсь і йду босими ногами у теплій прозорій воді. Так добре… Подекуди сидять люди й насолоджуються відпочинком. Читають книги, роблять селфі, сміються, цілуються. Живуть. Ходити в тій воді можна нескінченно довго.
Я повертаюсь на центральну аллею. Повертаю на сховану за деревами стежку. вона веде в самісіньку гущавину. З-під ніг розбігаються ящірки, товсті і зелені. Вони такі гарні. Забігають на найближчий камінь і гріються. Насолоджуються життям. Як і я. Доріжка розходиться на три менші, і я йду вгору. Піднімаюся вище. Тут багато квітів. Вони так пахнуть… Мені нікуди поспішати, я сідаю на найближчий пеньок і просто відпочиваю. Як ті ящірки. Чи можна сісти біля козака Мамая і разом із ним задумливо дивитись на річку… Як добре, що я можу бути тут.
Анастасія Паплаускайте, учениця 10-А класу Першої української гімназії імені Миколи Аркаса
