Предлагаем очередную историю – размышления о Николаеве, статью, которую написала Ирина Манжос, ученица 10-А класса Первой украинской гимназии имени Николая Аркаса. Напоминаем, что Николаевский хлебозавод № 1 и “Николаевские известия” проводят конкурс работ, посвященных нашему краю.
Нічну тишу розривають кроки. Вони лунають усе гучніше . Швидкі й дзвінкі , вони відбивають ритм від бруківки. Людина йшла вулицею Обсерваторною, поспішаючи. Тут гарно, спокійно, тихо. Погода тепла, вітру немає. Поряд гарна будівля височить за парканом. Видно невеликий мальовничий сад, з деревами й квітучими кущами. Аромат стоїть і розстилається по вулиці, білі квітки ніби горіли в темряві. За парком з лавками й невеликим метеликом стоїть сама будівля. Це – водолікарня. Велика, ошатна, вона ніби не з цього міста. Вона побудована на тихій зеленій частині Миколаєва, поблизу Бузького лиману. Мало хто знає, що це – пам’ятка архітектури та визначне місце нашого міста, збудоване більш ніж сто років рому у стилі середньовічної Іспанії і східного Єгипту. Водолікарня виділяється серед усього міста. Поряд з численними будками й неестетичними будівлями вона чужа.
А кроки вже лунають на сусідній вулиці. І ніхто не звертає уваги. Усім байдуже. У той же час кроки почулися в іншому куточку міста – Річковому вокзалі. Цього разу вони були повільні, глухі. Людина йшла і з насолодою роздивлялася краєвиди. За парканом шуміла ріка. Проїжджали машини з увімкненими фарами, автобуси, маршрутки. Міст кипів життям. Де-не-де чулися кроки. Усі поспішали. А людина зупинилася, підійшла до паркану. На сусідньому березі горіли вогні. Місто не спить. Працівники, що вічно поспішають додому, похмурі мешканці, молоді, що замріяно прогулюються. Місто не спить.
І ніхто не бачить його краси, крім цієї людини. Байдужі, понурі, завжди кудись поспішають. І люди бачать те, що хочуть бачити. Сміття та бруд, сірі і негарні місця. Ніхто не бачить справжньої краси. Усі вони дивляться, але не бачать.
Ірина Манжос, учениця Першої української гімназії імені Миколи Аркаса
